Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Сусідка здивовано втупилась у посвідчення, заворушила повними губами.

— Я ще не мала справи… — розгублено пробелькотала.

— Нам би з вами побалакати, — продовжив слідчий.

— Але ж я зібралася в кіно.

— Встигнете. Ми недовго.

Дівчина поступилася, пропускаючи їх до передпокою. Євгенові впав у вічі червоний телефон на підставці. Квартира виявилася однокімнатною.

— Будь ласка, ваше прізвище та ім’я? — звернувся до дівчини слідчий. — Якось незручно розмовляти, коли не знаєш…

— Лашко Людмила Гнатівна, операційна медсестра, — назвалася і поправила зачіску, граційно звівши руки.

— Дуже приємно, — схилив голову Євген. Йому справді було приємно дивитися на симпатичну дівчину.

— Нас цікавить ваша сусідка — Віра Михайлівна Шейченко і її син Віталій, — мовив Денис. — Ну-ну, не жахайтеся, нічого протизаконного вони не зробили, — заспокоїв Лашко, у якої покруглішали очі.

— Просто нам треба дещо з’ясувати, — додав Тополюк.

— У мене? — знизала плечима Людмила Гнатівна. — Я тут живу лише третій рік.

— Строк чималий, — заохочувально усміхнувся Бухов.

— Гм, людина вона добра, щира, працює телефоністкою на міжміській станції, підробляє — прибирає в під’їздах, бо вдова, а син дорослий, і хочеться одягти його славно, та й сама нестара, — розповідала Лашко, зчепивши руки у пелені.

— Чоловік її помер?

— Згорів сім років тому.

— Згорів? Де?

— Дядько Семен працював електриком на механічному заводі. Ремонтував якусь піч, а хтось увімкнув струм, і… — Лашко печально скривила губи.

Сумна історія. І вони прийшли не з радісною звісткою.

— І вдруге не виходила заміж, чи, може?.. — Тополюк навмисне не закінчив — чомусь не повернувся язик вимовити «бракувало сватачів».

— Траплялися чоловіки, і солідні, але Віталик, він…

— А як Віталик стави… — Денис хотів сказати у минулому часі, але вмить поправився. — Ставиться до матері?

— О, Віталик, порівняно з деякими теперішніми дітьми, ще й хлопцями, слухняний син, — захоплено сказала дівчина. — І в магазин бігає, і виносить хатнє сміття, і вчиться добре, спортсмен, не курить, не водиться з поганою компанією. Сама втіха для Віри Михайлівни. Часто від мене дзвонить їй на роботу.

— З ким він дружить? — Бухов стежив за собою, щоб не вжити минулого часу. — Хто до нього приходить?

— З Ігорем і Аркадієм, однокласниками. Теж непогані хлопчики. Вони кличуть один одного рейдерами. Буває, збираються у Віталика, слухають музику. Ігор дав йому свій старий магнітофон. Іноді довго слухають, — усміхнулася Лашко. — Коли мати на зміні.

А часом не через свої музичні вечори наполіг синок на поїздці матері в Крим? Усе ж дві доби волі й квартира в повному розпорядженні. Ну-ну, Євгене, не слід ставитись упереджено до покійного. Для того ніяких підстав.

— А кривого ви тут не бачили?

— Якого кривого?

— Хлопця з ціпочком.

— Жодного разу, — стенула плечима Лашко.

Вони зібралися йти. Євген глянув на годинник — минуло тридцять хвилин розмови.

— Ви ще встигнете в кіно, — сказав Людмилі.

За ними зачинилися двері. Зустріч з матір’ю Віталія відкладалась. І все ж їм доведеться відвідати її. А бачити згорьовану людину, чути її лемент — тяжке випробування. До цього Євген досі не звик. Вони спускалися сходами. Євген думав про Віталія Шейченка. Із розмов поставав зразковий учень і слухняний син. Такі ж самі його друзі — Ігор і Аркадій. Нічого підозрілого.

— Слухай, Денисе, ти завважив слово «рейдер»? — вони наближалися до знака R на стіні над сходами.

— А, рейдер. Звичайно! — Бухов позирнув на знак. — І тут R.

— Чи не означає «рейдер»?

— Очевидно.

— Наче рейтар[1].

— Еге, схоже, але рейдер має інший смисл, не пам’ятаю лише який, — зізнався слідчий.

— Щось, мабуть, пов’язане з рейдами.

— Здається, корінь один, — погодився Денис.

— А тепер — до Біронського Ігоря, — сказав слідчий. — Гм, Бірон… Ти не забув, Євгене, Бірона[2]?

— Хе, я з історії мав п’ятірку.

До будинку № 24, де жив Біронський, метрів сто. Він теж п’ятиповерховий. Між іншим, три будинки утворювали літеру С зі спільним двором, що прилягав до дубового гаю. Звичайно, той гай — зелена оаза — велика розрада для мешканців, особливо дітей: мали де розгулятися.

Квартира Біронських знаходилася на другому поверсі. Перше, що їм впало у вічі, невеличкий знак на стіні над сходовим маршем. Точнісінько такий, як у під’їздах Римми Полякової і Шейченка, на їхніх партах у школі. Євген значуще перезирнувся з Денисом. Та літера R, пронизана ламаною блискавкою, починала переслідувати їх.

— І тут він, — буркнув Тополюк.

— Гм, мабуть, таки своєрідні мітки трійці, — озвався Бухов.

— Ні, не схоже на зразкових учнів.

Спинилися перед дверима, оббитими коричневим дерматином, з вибагливими візерунками з мідних головок цвяхів. З-за дверей долинала музика.

— Ігорок розважається, — зауважив Бухов. — Не знає про смерть товариша.

— Але ж його магнітофон у Віталія, — сказав Тополюк, натискаючи на кнопку дзвінка.

— Старий магнітофон… Через музику не почує дзвінка. Доведеться гріти кулаком, — і слідчий замірився вдарити у двері.

На диво, клацнув замок. Перед ними стояв щуплий, вузьколиций, чорнявий чоловік з глибокими залисинами в білій майці й простих синіх спортивних штанях. Його ліве око прискалене — наче підморгував їм або лукаво поглядав. Одначе він серйозний, і Євген здогадався, що те примруження від постійного користування лупою, через яку розглядав крихітні механізми годинників. Так, батько