Григорій Євгенович Темкін - Зоряний єгер

— Яку рушницю?

— Таку, таку. Гадаєш, не знаю? Але тепер ти до мене не поткнешся.

— І ти до мене не поткнешся, дідько б тебе вхопив.

— Ну й чудово.

— От і гаразд.

Вони помовчали. Обом було ясно, що нічого хорошого в ситуації немає. Закінчитися все це могло лише одним: коли нерви від постійного ходіння «напоготові» здадуть, хтось зробить перший постріл — і той, хто стріляє точніше, залишиться сам. А через тиждень з’їде з глузду.

— Може, закласти дірки? — запропонував Марко.

— Як ти собі це уявляєш?

— Ну, отримаємо з кола дерев’яні клини, заб’ємо… — Марко затнувся.

До нього дійшло, що той, хто забиватиме пробку в одну дірку, неодмінно опиниться перед другою і буде практично незахищеною мішенню.

— І все-таки, Марко, — промовив Філіп. — Давай хоч зараз позбудемося наших іграшок.

Марко похмуро кивнув.

Не зводячи один з одного очей, вони позадкували до дальньої стіни, поволі склали під неї арбалети, зробили по крокові вбік. Арбалети розчинилися в повітрі.

— Стій, не підходь до кола! — вигукнув Марко, помітивши, що Філіп відходить від стіни.

— Ти що, здурів? Я пити хочу.

— А якщо замість склянки води ти замовиш щось цікавіше? Не підходь!

— Що ж, ми тепер не будемо ні їсти, ні пити?

— Раз ти такий сміливий, може, даси мені підійти до кола першим? — Марко зробив крок до центру зали.

— Стій на місці! Я також не вірю тобі, Марко…

Вони ледве подрімали цієї ночі, майже не склепили повік і наступної. Лише вдень ризикнули трохи поспати — напівсидячи, втискуючись кожен у свою мертву зону. Їли одночасно, кожен рух один одного супроводжували підозрілими поглядами.

— Марко, все це кепсько скінчиться, — сказав Філіп. — Треба шукати вихід.

— Звідки: з ситуації чи зі Сфери?

— Це одне й те саме, Марко. Я певен, з нашого полону має бути вихід.

— Це точно, — погодився Марко і змовницьки підморгнув. — Слухай, Філіпе, схоже, в мене є ідея. Тобі не здається, що ми самі звели цей Бар’єр — злякавшись самих себе? Адже ми обидва тоді добряче перелякалися. Бажання у нас було спільне, і Сфера його виконала.

— Навіть якщо й так, що з того?

— А те, що ми мусимо разом щосили захотіти щось таке, від чого і Бар’єр, і Сфера розваляться на шматки!

— Марко, я вже давно хочу цього щосили!

Не змовляючись, Філіп і Марко підійшли до Бар’єру, приклали долоні до прозорої перегородки в символічному рукостисканні і вперше за стільки днів посміхнулися.

… Над колом уже показалося декілька зелених гілок, і листки на них були справжнісінькі дубові — вузькі біля основи, ширші до середини, з різьбленими закругленими краями. Але саме дерево ніяк не проростало. Це мав бути дуб — єдине міцне дерево, про яке обидва вони мали досить чітке уявлення. Філіп продумав, як дуб має виглядати, а Марко намалював ескіз: могутнє коріння, глибоко сягаюче в землю, кряжистий стовбур, роздвоєна верхівка.

Саме нею, роздвоєною верхівкою, дуб мав, за їх задумом, упертися в нижній край Бар’єру і, проростаючи крізь коло, розтрощити Бар’єр або розщепитися. Так траплялося зі всіма предметами, які при матеріалізації не вміщалися в межі одного з півкіл: вони або не з’являлися взагалі, або обрізалися по крайці Бар’єру, причому на другій половині могла виникнути відрізана частина. Розрахунок Марко й Філіпа будувався на тому, що Бар’єр, вочевидь призначений захищати біологічні організми, живе дерево не пошкодить. Радше Сфера відмовиться проростити дерево, але це залежатиме від сили і єдності їх мисленого наказу.

Люди напружили волю, й гілки потягнулися вгору, до зеніту Сфери, біля підлоги роблячись усе товщими й міцнішими. Ще трохи — і вся крона опинилася в Сфері: два могутні суки з безліччю пагонів гілок і листя, по одному на кожній половині.

«Наразі непогано, — подумав Марко, — все як на малюнку: один сук по той бік, другий тут».

«Розсоха тепер, мабуть, якраз під Бар’єром, — подумав Філіп. — Ось він, іспит. Ну, Марко, взяли…»

Але верхівка далі не піднімалася, розгілиною впершись у невидиму перешкоду десь під підлогою. Думати також ставало дедалі важче, немов і думки потрапили в смугу перешкод і пробуксовують у чомусь сипкому… «Ну ж, іще, ще трохи», — примовляв про себе Марко, всією потугою своєї думки проштовхуючи дуб крізь оранжеве коло. Відчуваючи, що сили закінчуються, він напружився перед останнім ривком. Обидва, готуючись до вирішального зусилля, глибоко зітхнули — і в легені, вже звиклі до стерильного повітря Сфери, ринув запах дубового листя, трави, лісу: запах Землі. Їхні думки, страждання, мрії переплелися, склалися воєдино, трощачи всі перешкоди на своєму шляху.

По всенепроникному, надміцному Бар’єрові пробіг дрож. Він заколихався, немов матер’яна прозора фіранка, і зник. Вільний від перешкоди, вгору потягнувся живий деревний стовбур, дійшов до купола Сфери і, мов павутину, підняв її на могутніх гілках.

Ще не усвідомивши величі вчиненого, Філіп і Марко відчули, що стоять на Землі, біля великого зеленого дерева, і що під ногами не пластик, а теплий пружний ґрунт, і що сузір’я в густому вечірньому небі незвично крупні, немов стиглі виноградні грона — простягни руку й зірви…

Вони лише починали розуміти, що все-таки пройшли крізь Бар’єр один до одного.