Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

— Не тягни. Давай по суті.

— Будь ласка: ми створюємо підпільну друкарню. Націоналісти, я маю на увазі бандерівців, друкують там свою писанину, потім накриваємо їх. Преса, радіо, кіно запевняють увесь світ: американська сторона виконує свої союзницькі зобов'язання! А тим часом ми відкриваємо шлюзи для антирадянської пропаганди, цитуючи, і всіляко поширюючи надруковану в нашій же друкарні антирадянщину…

— В цьому щось є… — Хемфрі підвівся і знову сів.

— Далі ми влаштуємо гучний судовий процес і розголосимо знову на увесь світ! Найгостріші видання надішлемо в держдепартамент. Потурбуємось і про те, щоб із заявою в конгресі виступили солідні люди. Словом, зробимо все, щоб привернути до цього факту увагу вільного світу. Зрозуміла тобі моя думка?

— Сказати правду, не до кінця. Що з цього матимемо ми?

— По-перше, утремо носа росіянам. По-друге, пригріємо націоналістичних лідерів і вони заплатять нам за це людьми своєї організації. Ми вишколимо їх і створимо власну агентурну сітку в Росії, не сподіваючись ні на Гелена, ні на ті міфічні картотеки, яких може й не бути на дні озера Топліц або десь у іншому місці альпійської фортеці фюрера.

— Що ж, загалом думка цікава… — Хемфрі перехилив чарку і акуратно поставив її на мармурову поличку над каміном. — Варто подумати… Добре, Джіммі, ближчим часом я спробую заручитися у цій справі підтримкою Аллена. Зрештою, кожен, хто проти росіян, той з нами. Українські колабораціоністи не кращі й не гірші за інших.

На селекторі спалахнула червона цятка і гугнявий звук зумера перервав розмову. Хемфрі підійшов до столу.

— Слухаю…

— Шеф, ви просили нагадати, коли прийде машина, — почувся голос секретаря. — Машина біля під'їзду…

— Гаразд.

— Сер, у приймальні на вас чекають двоє…

Хемфрі поскріб підборіддя, запитливо поглянув на генерала.

— Варто було б прийняти, — сказав, підводячись, Керк.

— Добре… Хоуп, запросіть джентльменів до мене.

— Слухаю!

Містер Хемфрі сів до письмового столу і мовчки заходився протирати скельця окулярів.

На віллі Рота, що самотньо стояла на березі мальовничого альпійського озера Грундл, вже третю добу чекали повернення генерала Керка. Його терміновий виклик до Берна перервав роботу водолазної команди. Капітан Маккольм і його «хлопчики» туманіли з нудьги. Команда Маккольма і раніше мешкала тут, бо за перешийком, в «резервації Топліц», де колись містилася переведена сюди в сорок третьому з Кіля науково-дослідна станція військово-морського флоту, не залишилось навіть слідів від будинків і бараків-лабораторій. Есесівці Скорпені замітали сліди на совість. Дещо містилося і в приватних будинках селища Гессла, яке лежало на перешийку між озерами. Однак і там все було знищено, розпеченим залізом витравлено навіть із людської пам'яті. Жителі Гессла неохоче згадували про ті страшні часи.

Перерва в роботі влаштовувала водолазів: кому охота спускатись під воду, коли її температура не піднімається вище дванадцяти за Цельсієм. Їх лише дратувала заборона виходити за ворота вілли. Ближні і дальні готелі на березі Грундлу стояли пусткою ще з війни, але в Гессл вже повертались потроху люди, там працював гаштет.

— Сто чортів у печінку Сивому Джіммі! Сам, певне, зашився до борделю, а ти сиди тут, неначе той буддійський монах, і до Бад-Аусзе податись не вільно.

— Що не кажіть, а наша вілла таки нагадує підводний човен!

— Особливо, коли за вікнами всесвітній потоп…

За вікнами справді лило, неначе з відра, лютував вітер. Здійняті вітром на озері хвилі накочувались на берег, важко бухали у кам'яне громаддя і білими зміями з шипінням і плюскотом сповзали назустріч усе новим і новим чорно-зеленим валам.

Федір Крайніченко стояв біля вікна, дивився на хвилі і думав: «Отак і всі мої зусилля, всі спроби вирватись з лабетів «Сі Ай Сі» розбиваються на друзки…»

На віллу Рота його привезли два тижні тому, а перед цим були місяць карцеру і більше року тюрми. І все те без суду і слідства, так, наче він не людина. І ніхто не знає там, за цими неприступними горами, про поневіряння і муки, яких довелося йому зазнати. Хто вступиться за його людські права, окрім Батьківщини? Хто він тут? Ніхто… Яку дорогу готує йому немилосердна доля?

Після тюрми генерал зустрів Федора, мов старого приятеля, з яким не бачився кілька днів. Не згадав ні про карцер, ні про тюрму. Про його виступ перед хлопцями в замку Торнау навіть словом не обмовився. Керка, як і раніше, цікавили таємниці озера Топліц, і було дивно, що за той час, доки Крайніченко сидів у камері, американська розвідка, здавалося, зовсім не просунулась у цій справі. Генерал знову зажадав від нього повторити все, що йому відомо про місце і обставини, за яких було скинуто в озеро імперський архів, а переконавшись у тому, що нічого нового Крайніченко додавати не збирається, не подав і знаку невдоволення, а по-діловому просто сказав, що вирішив залучити його до роботи водолазної команди, яка працює на озері. Ще там, у тюрмі, Федір намагався уявити собі зустріч з Керком. Вона ввижалась по-всякому, але не такою буденною. Тепер він думав, що за цим криється якась тонко замаскована пастка. Однак яка саме — це покаже майбутнє, бо не такий Сивий Джіммі добряк, щоб так собі, без користі для себе, вивозити його в гори подихати свіжим повітрям. Йому здавалося, що генерал вже якось пронюхав про планшет Кьоніга. У Керка в руках апарат цілої розвідки — все може статися. Принаймні додуматись до того, що його заховано десь поблизу туристського будиночка Кіртага, не важко. Адже знали про планшет двоє: Андрій Гаркуша і він, Федір Крайніченко. Андрій! Де-то він зараз? Мабуть, як і всі інші хлопці, давно вдома. У