Олесь Ульяненко - Там, де південь...

овал її обличчя з велетенськими сірими очима, з розширеними зіницями: цікавість — спокуса всього світу. Біба відійшов від неї й намагався заговорити з тузами, але ті мовчали: хорі сосали їм, старанно вібруючи головами. Духота й духан, що не продихнеш. А її цікавило: широко відкриті очі. Справжнє життя, рване й неприховане, фальшиве й заманливе, що тобі цирк для п'ятирічної дитини. Я робився сентиментальним, але нічого більше не сказав, а Халява повернувся й пішов, і я рушив слідом за ним. Вона й Біба лишилися стояти на криваво освітленому п'ятачку серед пливких, як масло, офіціантів. Я не повертав голови. І тут Халява сказав:

— Обернешся — тобі ніколи її не бачити.

— Ага. Спасіба, Мєчєний…

У Халяви важка, чавунна голова, ноги він переставляв повагом і не човгав ними по закону — коли прийдеться чи не прийдеться. Завжди в масть. Я йшов за його широкою спиною й думав про неї. Олька Коваль нарешті відліпилася від колони, прокотилася колобком залою між халдеїв, і харкнула в обличчя Ірці.

— Іди, — сказав, не обертаючись, Халява. І я пішов. І щосили врізав у торця Ольці, просто в її круглу пику. І молодняк радісно затупав ногами, заклацав пальцями. Біба потягнувся по фінку. Олька проїхала юзом і зупинилася біля столика Капітана, якраз під ногами його суки, плюнувши кров'ю на його білі штиблети. Але Капітан, із того кутка, де сиділи тузові й пускали сизий дим від сигар, відкинув голову свого хоря з колін і сказав:

— Ша, ти безпредєльнічаєш, Біба. Ти всього фраєр. Зрозумів. Фраєр. Іди і сядь он там, — і Капітан показав у куток, на нейтральну полосу. Цього разу Халява обернувся. І сказав, упівоберта, — червона смуга від вітража на лівому оці:

— Да, малий, ти для неї райські яблука достанеш. Шо ж, так ми влаштовані… Ходім, є баклан. Забирай її з собою…

І ми сіли за столика — Ірка біля мене, Капітан навпроти, а Халява в тіні. Тільки зараз я побачив його дорогий англійський піджак, метелик і масивні, з рижухи, персні на руках. Я взяв сигару зі столу. Закурив і сказав:

— Скоро починається сеанс.

— Що за кіно?

— По-моєму, Чапаєв, — відповіла вона й закурила сигарету, «Данхіл», із золотим обідком біля фільтра, десять карбованців за пачку.

Халява кивнув головою й сказав:

— Завтра на Аляудах.

— Ясно.

Ірка сиділа поруч, і я поклав свою важу лапу на її прохолодну долоню. І вона стиснула мені пальці. Міцно, як це роблять лише діти. І тут виникла думка: а можливо, їй насправді колись ось це все сподобається, це кодло уйобків зі скошеними вовчими очима, що раді, дай тільки, перерізати один одному горлянки. Я знав Халяву. Так ніхто його не знав, як я. Тхоряка любив умиватися власною спермою. Був випадок, коли я застрьомав його на цьому. Подивився у вікно… Халява дрочить собі в клешню, а потім витирає своє хавло… Зараз мене замутило, не інакше ми з нею відчули себе чужими. Але чуйка в нього була ще та. Не повертаючи голови, він сказав:

— Завтра на Аляудах… Як твої пацани?

— Поки в нормі. Придержи Бібу.

— Це твоя проблема…

Я пішов відлити. У жіночому відділенні двері відчинені. Біба, поставивши Ольку Коваль раком, встромивши писком в унітаз, періщив їі широким офіцерським паском. Я не втручався.

Відлив, слухаючи їі булькотіння. Видно, це їй подобалося. Нічого не маю проти. За півгодини ми з Іркою цілувалися в темному залі Дому Морських Офіцерів, і хто його зна, що там витворяв на екрані Бельмондо.

* * *

Коли індивіда зусебіч атакують сили, спрямовані проти індивідуальності, — немо, відчуття абсолютності смерті, дегуманізуючий процес і масового виробництва товару, і масового продукування культури, — то любовні справи означають не тільки втечу в зачарований сад его, але й квазігероїчний жест людської непокори.

Джон Фаулз, «Арістос». * * *

Після цього ми не бачилися місяць. Стояла осінь. Історія з Аляудами не вийшла. Халяву взяли під слідство. У нього нагріли мішок меленого маку. І це всі аксакали, і мєлкі, і наш молодняк скидали на Бібу, що плутався з одеськими молдаванами. Цілий місяць я думав про Ірчині невеликі круглі, чашечками, груди, довгі ноги й плаский живіт із красивим пупком. А ще про таємницю, яку вона мені хотіла повідати… Стояла жирна миколаївська осінь, яка нічим не відрізнялася від літа. Ми нудилися: єдина розвага, що починала усим обридати. — дєдушка Мазай і його малий підар. Нарешті я не витримав і пішов до того місця, де їі зустрів. І так ходив місяць, доки листя не поспадало з дерев, а широкі міські вулиці стали більше нагадувати каналізації. Пєца на той час зачепив у Сухаренкової трипака. Розбив їй морду й лікувався в дяді Фіми косяками драпу та уколами пеніциліну. Під кінець осені випустили Халяву. Під кінець осені я побачив її біля Молодіжного театру. При ній — молодий чоловік тридцяти років, із витонченим обличчям, із жіночим манікюром, у добротному костюмі. Він підтримував її під лікоть і щось розповідав, а вона відсторонено слухала, схиливши голову на лівий бік, скинувши на плече тугі хвилі волосся. Нарешті її погляд потрапив на мене. І вона всміхнулася. Нас познайомили: він лікар, звати Альбертом. Тримався Альберт так, наче проковтнув лома.

І вони запросили мене на дачу у Варварівці. Сипав дрібний дощ, а я ще довго дивився їм у спину, рячив у темряву, коли їх уже давно не було. Наче у грьобану вічність. Вони пішли, а я все дивився й у шлунку моєму крутило. Потім подався на Третю Слобідку. Халява ходив у самих підштаниках і обкладав їбуками свого хоря, Нінку з ЮТЗ, що ніяк не могла попасти йому голкою у вену. Нарешті він не втримався і зробив Нінці хук зліва. Нінка завалилася, гримнувши тушею на всю Третю, пустивши рожеву юшку з розбитої пащі. Вірнопіддано підняла очі.

Халява нагнувся, взяв баян і загнав собі у вену під