Самовидець - ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ

ніжинський сотник, учасник переговорів з Польщею в Борисівській комісії, незабаром він — ніжинський наказний полковник. 1663 р. Ракушка разом з групою «значних» Я. Сомка і В. Золотаренка був на ніжинській раді. Він несподівано стає одним із соратників гетьмана Івана Брюховецького й займає в гетьманському уряді посаду генерального підскарбія, на якій себе належно виявив. 1663 р. Ракушка-Романовський брав участь у поділі Ніжинського полку на три окремі: Ніжинський, Стародубський і Сосницький. Над цими полками, а також над Київським, Прилуцьким, Лубенським і Полтавським гетьман доручив йому владу. В цей час він відав також млинарством Лівобережної України. 1665 р. якийсь час виконував обов’язки наказного ніжинського полковника. На 1667 р. припадає кінець гетьманування Брюховецького, тоді ж обривається політична й державна кар’єра Ракушки-Романовського. Незадовго після цього, наприкінці 1668 р., Ракушка-Романовський з’являється на Правобережній Україні в Брацлаві протопопом. У цей час він активно виступає проти гетьмана Д. Многогрішного, який захопив його майно в Ніжині. 1670 р. їде посланником гетьмана Дорошенка і митрополита Тукальського до царгородського патріарха Мефтодія з проханням затвердити Й. Шумлянського львівським єпіскопом. Тут він при нагоді домігся від патріарха прокляття на 22 свого ворога Многогрішного. Після цих подій слід Ракушки-Романовського на деякий час знову губиться. Лише 1676 р. ми знову його бачимо на Лівобережній Україні в м. Стародубі як духовну особу. Одержав парафію. У Стародубі Ракушка-Романовський завів господарство і жив разом з родиною аж до смерті. Помер Ракушка 1703 р., проживши майже 80 років. Отже, Роман Ракушка-Романовський був помітною для свого часу постаттю і, як добрий організатор, людина письменна і розумна, відігравав певну роль у політичних подіях на Україні в другій половині XVII ст.

Його ім’я, а також ім’я його сина Івана сім разів зустрічається на сторінках літопису Самовидця і праці Рігельмана.

На основі зіставлення біографічних даних Романа Ракушки-Романовського з фактами автобіографії анонімного автора літопису, його поглядами, обставинами життя, суспільно-політичним становищем, місцями проживання, схемою літопису, усіма його прикметами вчені дійшли висновку, що саме Ракушка-Романовський був автором літопису Самовидця. З самого початку, відгадуючи автора літопису, вчені, природно, відштовхувалися від тексту літопису, передусім історичних імен, які зустрічаються на його сторінках. Адже іншого виходу з подібних ситуацій не може бути.

Найдокладніше гіпотезу про авторство літопису Ракушки-Романовського в 30-х роках XX ст. розробили М. Петровський і М. Грушевський.

Цю гіпотезу сприйняв ряд учених, зокрема І. Крип’якевич, Я. Гординський, К. Харлампович, П. Клименко, В. Барвінський та ін. 1

Однак ця визнана гіпотеза викликала і сумніви серед частини дослідників.

Після виходу праці М. Петровського «Нариси історії України другої половини XVII ст.» зі своєю гіпотезою виступив видатний знавець історичних джерел М. Возняк. 1933 р. він опублікував працю «Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця?», у якій, полемізуючи з «ракушківцями», твердить, що автором літопису Самовидця був корсунський полковник Федір Кандиба 2. Однак ця гіпотеза не була підтримана вченими.

1 Іван Крип’якевич, Нові праці з історії гетьманщини. — ЗНТШ, т. 144 — 145, стор. 260; Я. Гординський, Милость божія, українська драма з 1728 р. — ЗНТШ, т. 146, стор. 1 — 2; К. Харлампович (рец.). — «Україна», 1928, кн. 4, стор. 146; П. Клименко, Місто й територія на Україні за Гетьманщини (1654 — 1767). — ЗІФВ УАН, кн. VII — VIII, 1926, стор. 316; В. Барвінський, Історіографія й джерелознавство в УРСР 1917 — 1927 рр., Харків, 1930, стор. 22.

2 М. Возняк, Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця? Львів, 1933.

Отже, з усіх відомих гіпотез щодо автора літопису Самовидця гіпотезу, що його автором був Роман Ракушка-Романовський, можна вважати за найаргументованішу і найпереконливішу. Та оскільки оригінал літопису невідомий і немає прямих вказівок 23 щодо особи автора літопису, ця колективна думка названих учених і далі залишається гіпотезою, науково не спростованою.

Відомо, що визвольна війна, очолена Богданом Хмельницьким, з самого початку була боротьбою широких селянських і козацьких мас проти польсько-шляхетського гноблення на Україні. Водночас вона була антифеодальною боротьбою. У ній брали активну участь також козацька старшина, дрібна шляхта, населення міст, духовенство, навіть представники інших національностей. Усі вони були зацікавлені в знищенні гніту польських магнатів.

Основними гаслами, під якими почалась війна, були боротьба за «давні права і вольності» і за «православну віру», тобто вимоги соціальних і національних прав українського народу.

Цю боротьбу українського народу широко відобразили українські літописи XVII — XVIII ст., зокрема й автор літопису Самовидця.

Праця Самовидця починається глибокими роздумами автора над тогочасним життям і причинами, що спонукали український народ виступити на збройну боротьбу. Автор літопису пише: «Початок и причина войни Хмелницкого ест едино от ляхов на православіе гоненіе и козаком отягощеніе. Тогда бо оным не хотячи, чего не звикли были панщини робити, на службу замковую обернено, которих з листами и в городі до хандоження коней старостове держали, в дворах грубу, тоест печи напалити, псов хандожити, дворі змітати и до инших незносных діл присталяли. Знову зась которіе зоставали козаками реестровими, а над оними полковникове шляхта панове от гетмана коронного насиланніе были, которіе б от їх волности бинамній не дбаючи, але яко могучи оных [с]мірали, легце поважаючи. Плату, которая постановлена была на козаки от короля его милости и Речи посполитой по золотих тридцять на рок, тое на себе отбірали, з сотниками ділячися, бо сотников не козаки оббырали и настановляли, але полковники, кого хотіли з своеї руки, жебы оным зичливими были. Также полковникове Козаков до всякой домовой незвичайной роботи пристановляли, в поля зась пойшовши, любо якій козак достане у татар коня доброго, того отоймут, з Запорожжа през поля дикіе з рарогом, раструбом, орлом, албо с хортом козака бідного шлет в городи, кому подарок шлючи, якому панові, не жалуючи козака, хочай бы згинул, як не трудно от татар. Знову зась, хочай бы якого язика татарского поймали козаки, то з язиком татарским, на кого ласкав полковник, якого жолніра своего высилает до гетмана коронного, а козацкую отвагу потлумляют. В городах зась от жидов тая была кривда, же неволно козакові в дому своем жадного напитку на потребу свою держати, не тилко меду, горілки, пива, але и браги. Которіе зась на