Дато Турашвілі - Покоління джинс. Втекти з СРСР

не говорив із матір’ю, яка завжди намагалась зберегти у родині мирні, найкращі стосунки, але це вже було нелегко — до того всього хлопець ще й жалів батька.

Він більше не розмовляв із батьком й лише відповідав інколи на його запитання, і коли перед подорожжю до Америки на науковий семінар батько спитав, що тому привезти, Сосо лише посміхнувся.

— Нічого, — сказав він дуже спокійно, але батько, якого неабияк любив із дитинства, зараз виглядав геть нещасним, і тому додав ще два обов’язкові слова: — Дякую дуже…

Батько нічого не сказав єдиному сину, хоча вже знав, що привезе, — у нього теж були студенти, і він знав, що тоді мрією будь-якого грузинського молодого хлопця були справжні, американські джинси. І батько Сосо, вперше відчуваючи себе сміливим і хоробрим через сина, вирішив, що у Америці, як тільки наглядач, кадебешний супутник-співробітник, послабить увагу, він купить для Сосо справжні джинси, незважаючи на власний страх.

Більш за все він боявся неясності, бо насправді не знав, що чекало його підчас ввезення американських джинсів до Радянського Союзу: можливо, не було б жодних ускладнень при цьому слизькому кроці, та радянського академіка могли й суворо покарати — йому оголосили би догану із занесенням до особової справи або звільнили би з посади директора інституту й виключили б із партії. В такому випадку це все було б у телевізорі, а у пресі могли б з’явитися анонімні листи щодо того, що радянський академік не встояв перед спокусою Заходу, повівся на капіталістичну провокацію й купив синові американські джинси. Наприкінці листа містилися б висновки, під час оголошення яких теледиктор зачитав би з надуманою оцінкою: ось так грузинський вчений знехтував турботою з боку радянської влади, ось так проміняв інтереси батьківщини на дешеві капіталістичні штани.

Коли грузинський вчений таємно від решти членів радянської делегації купляв джинси в Америці, у вухах його дзвенів саме той голос теледиктора, та все одно він був щасливий, що вперше в житті прийняв політичне рішення і зробив вільний вибір. Та й джинси, які він придбав, виявились не такими вже й дешевими, як гадалося. Радянська влада виділяла науковцям й діячам культури, які виїжджали за кордон, вельми обмежену кількість грошей, їхні ж закордонні гонорари лишала собі. Та головним була не купівля — при поверненні на грузинського вченого чекав радянський кордон, який заради сина слід було перетнути разом із джинсами. В аеропорту, по дорозі назад, під час проходу митного контролю йому чулись голоси вже кількох дикторів одночасно, й на мить він навіть подумав, чи не вийняти з багажу джинсові штани й здати представникам влади, та все ж зібрав останні сили й витер долоні, які спітніли вперше в житті. На питання російського митника — «Щось заборонене не завозите?», грузинському вченому замість відповіді захотілось просто розплакатись, та крапля, яка безшумно впала на відкритий паспорт, була не сльозою. То була крапля поту, і батько Сосо посміхнувся до митника.

— Спекотно, — сказав грузинський вчений, витягнув з кишені хустку й витер лоба.

Митник не побачив краплю поту, яка впала на паспорт, і повторив запитання.

— Нічого, — спочатку невпевнено сказав вчений, та потім твердіше додав: — звичайно, нічого забороненого.

Митник подивився на відомого грузинського вченого так допитливо, що тому згадалося власне студентство й іспити.

— Подивимось? — спитав митник й поглянув на валізу вченого. Батько Сосо вже не міг відповідати, й він просто кивнув головою, і єдине, про що він думав зараз, була таблетка для серця, яка лежала у кишені, але ліки він мав покласти під язик так, аби митник не помітив. Це було не так вже й легко, і біль, який почався з серця, а зараз охопив уже все тіло, не проходив.

Коли батько Сосо відкрив очі, все вже скінчилось, жінка у білому халаті вимірювала рукою пульс і зі співчуттям хитала головою:

— Дорога у вас була дуже довгою, от ви і втомилися, до того ж не ображайтесь, але ви вже не маленький хлопчик і від таких далеких подорожей вам треба надалі утримуватись.

Багаж батько Сосо не відкривав ані в аеропорту, ані в дорозі і лише вдома розпакував валізу, в якій лежали придбані в Америці неторкані джинси.

Тому він насправді не знав, що сталося — перевірили чи ні його багаж в аеропорту. Можливо, бачили й джинси, і навіть не здивувались чи обурились, чого так боявся грузинський вчений, — він справді не знав, що відбувається зараз у Радянському Союзі, але точно знав, що відбувалось у Вавилоні кілька тисяч років тому, та й зараз він жив там — у Месопотамії Гільгамеша, разом із древніми шумерами.

Навіть дружині й сину він не розповів про пригоди в аеропорту й безслівно, але з гордістю передав синові привезені з Америки справжні джинси. Сосо всміхнувся й, окрім подяки, нічого не сказав, хоча легко здогадався, скільки нервів коштувало батькові-науковцю перетнути радянський кордон.

Сосо вже не був маленьким, але мама його була все ж грузинською мамою і тому попросила сина приміряти джинси й показати їй, на що Сосо посміхнувся, поцілував її й зачинився у власній кімнаті.

Він усю ніч малював і слухав «Лед Зеппелін». Лише іноді кидав погляд на нові джинси, що висіли на стільці, й на плакат Міка Джагера на стіні. Кілька разів, стомившись, викурив цигарку. В такий час особливо подобалось курити, а джинси він все ж не надягнув, навіть не приміряв. Вже світало, коли він ліг спати. Заснув одразу.

Вранці навіть не снідав. Взяв під пахву джинси й пішов до Іраклія Костави.

Іраклій Костава був другом Сосо і сином відомого грузинського дисидента Мераба Костави. Останній, абсолютно незламний чоловік, вже четвертий рік відбував термін у якомусь далекому сибірському таборі за антирадянську діяльність. Сосо точно знав, що Іраклію, як би той не хотів, батько не зміг би привезти справжні джинси і навіть не повернувся би до Грузії ще тривалий час. Тому Сосо, навіть не думаючи довго, вранці лише вмився й пішов до Іраклія.

Іраклій писав вірші, був совою і, прокинувшись, ще довго кліпав очима, поки повірив, що ці справжні джинси