Владислав Едуардович Теліпко - Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Науково-практичний коментар

На цю обставину Конституційний Суд України неодноразово вказував у своїх рішеннях, зокрема у Рішенні від 10 квітня 2003 року № 7-рп/2003 (справа про гарантії діяльності народного депутата України), в якому сказано, що «повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов’язки)», та в Рішенні від 7 квітня 2004 року № 9-рп/2004 (справа про Координаційний комітет), згідно з яким повноваження Президента України, як і повноваження Верховної Ради України, визначаються Конституцією України.

Те, що поняття «утворення судів» не включає в себе їх «ліквідацію», підтверджується положеннями пункту 92 статті 116 Конституції України, яка наділяє Кабінет Міністрів України окремими повноваженнями утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

3.3. Водночас положенням частини четвертої статті 20 Закону передбачено, що кількість суддів у суді визначається Міністром юстиції України за поданням Державної судової адміністрації на підставі пропозиції голови вищого спеціалізованого суду.

Враховуючи, що встановлення кількості суддів у суді є складовою частиною процесу утворення суду, це положення закону не відповідає пункту 23 частини першої статті 106 Конституції України, згідно з якою суди у визначеному законом порядку утворює Президент України.

3.4. У цілому схвально оцінюючи положення Закону, якими на виконання резолюцій Ради Європи щодо необхідності підпорядкування Державної судової адміністрації судовій владі передбачено, що Державна судова адміністрація підзвітна з’їзду суддів. Голова та заступники Державної судової адміністрації призначаються Радою суддів України, необхідно зазначити, що обсяг повноважень Державної судової адміністрації, її територіальних управлінь та посадових осіб, визначений Законом, зокрема, щодо керівництва апаратами судів, представництва у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, не узгоджується зі статусом та завданнями цього органу.

4. Закон містить концептуальні недоліки в частині утворення та функціонування Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України — органах, що відіграють ключову роль у питаннях суддівської кар’єри: призначення на посаду, обрання безстроково, притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів.

Зокрема, Законом передбачається, що два з трьох членів Вищої ради юстиції, які призначаються відповідно Президентом України та Верховною Радою України, один із двох членів, які призначаються з’їздом адвокатів, один із двох членів, які призначаються Всеукраїнською конференцією працівників прокуратури, один із двох членів, які призначаються З’їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ, призначаються з числа суддів. Ці положення закону хоч начебто і забезпечують представництво у Вищій радії юстиції більшості суддів, та жодним чином не наближають Україну до виконання міжнародних стандартів у цій сфері, зокрема Європейської хартії про закон «Про статус суддів», яка передбачає, що не менше половини складу такого органу мають становити судді, обрані суддями.

До того ж, навіть такі «демократичні та прогресивні» зрушення в порядку формування Вищої ради юстиції набудуть чинності лише після закінчення терміну, на який було призначено попередніх членів Вищої ради юстиції, тобто не раніше спливу п’яти — шести років.

За таких умов внесення змін до Конституції України, яке має привести склад Вищої ради юстиції у відповідність з загальновизнаними міжнародними стандартами у цій сфері, знову відкладається на невизначений термін. А отже, невиконаними залишаться і зобов’язання, які взяла на себе Україна, вступаючи до Ради Європи.

5. Неприйнятною є визначена Законом концепція здійснення суддівського самоврядування.

Згідно з частиною першою статті 112 Закону суддівське самоврядування — це самостійне колективне вирішення суддями питань внутрішньої діяльності судів. Відповідно до частини другої цієї ж статті Закону суддівське самоврядування є однією з гарантій забезпечення самостійності та незалежності суддів. Діяльність органів суддівського самоврядування має сприяти створенню належних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів, утверджувати незалежність суду, забезпечувати захист суддів від втручання в їх діяльність, а також підвищувати рівень роботи з кадрами у системі судів.

Питання гарантій незалежності суддів неодноразово були предметом розгляду в Конституційному Суді України. Зокрема, в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) Конституційний Суд України констатував, що гарантована Конституцією України незалежність суддів забезпечується також і здійсненням суддівського самоврядування. Не допускається зниження гарантій рівня незалежності і недоторканності суддів у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів.

На сьогоднішній день за штатними розписами в Україні працює 8922 судді, із них 6632 — у загальних судах, 1171 — в спеціалізованих адміністративних судах, 1119 — у спеціалізованих господарських судах.

Відповідно до Конституції України суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Єдність судової системи підтверджується також тим, що судді всіх судів мають єдиний статус — це посадові особи, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції. На суддів усіх без винятку судів поширюються встановлені Конституцією та іншими законами України гарантії незалежності та недоторканності. Навпаки, будь-яких переваг судам чи суддям залежно від спеціалізації суду законодавством України не передбачено.

Ці основоположні засади судоустрою та статусу суддів у Законі порушуються.

Зокрема, у частині першій статті 124 Закону пропонується встановити, що делегати на з’їзд суддів України обираються конференцією суддів загальних судів, конференцією суддів господарських судів, конференцією суддів адміністративних судів за принципом рівного представництва від кожної судової юрисдикції. Кожна область, Автономна Республіка Крим, міста Київ та Севастополь мають бути представлені трьома суддями від кожної судової юрисдикції.

Таким чином, 6632 судді загальних судів буде представляти на з’їзді в два рази менше делегатів, ніж 2290 суддів спеціалізованих судів. Ці норми є відверто дискримінаційними стосовно до суддів загальних судів (хоча, як зазначалося вище, зі змісту Закону складно зрозуміти, чи будуть взагалі існувати загальні суди).

У статті 121 та частині другій статті 126 Закону пропонується встановити, що до рад суддів входять по 11 суддів, обраних конференціями суддів відповідної судової юрисдикції. Рада суддів України обирається з’їздом суддів України у складі також одинадцяти суддів.

До складу Ради суддів України входять по три представники від кожної судової юрисдикції та по одному представнику від