Роальд Даль - Джеймс і гігантський персик

— Дуже непросто, — відповіла Стоніжка. — Навіть дуже-дуже непросто. Послухай, що сталося. Я порпалася собі в саду під старим персиковим деревом, і раптом у мене під носом почала звиватися якась кумедна мала зелена штучка. Вона була яскраво-зелена, неймовірно гарна й нагадувала крихітний камінчик або кристалик…

— Ой, та я знаю, що це було! — вигукнув Джеймс.

— Це сталося й зі мною! — втрутилася Зозулька.

— Зі мною теж! — додала пані Павучиха. — Зненацька скрізь з’явилися малі зелені штучки! Земля аж кишіла ними!

— Я одну навіть проковтнув! — гордо сповістив Черв’як.

— І я! — зізналася Зозулька.

— А я проковтнула аж три! — вигукнула Стоніжка. — І до того ж це я розповідаю, а не ви! Не перебивайте мене!

— Вже надто пізно розповідати байки, — промовив Старий-Зелений-Коник. — Час уже спати.

— А я не буду спати в черевиках! — заволала Стоніжка. — Скільки їх ще там залишилося, Джеймсе?

— Я вже, здається, зняв пар із двадцять, — відповів Джеймс.

— Отже, залишилося ще вісімдесят, — сказала Стоніжка.

— Не вісімдесят, а двадцять дві! — зарепетував Черв’як. — Вона знову бреше.

Стоніжка залилася сміхом.

— Не дратуй Черв’яка, бо він ще простягне ноги, — забідкалася Зозулька.

На Стоніжку напала справжня істерика.

— Простягне ноги! — реготала вона, звиваючись і тицяючи на Черв’яка. — Які ноги? Де вони в нього?

Джеймс відчував явну симпатію до Стоніжки. Вона, звичайно, добряча капосниця, але як приємно було бачити, що хтось нарешті вміє сміятися. Він жодного разу не бачив, щоб тітка Шкварка і тітка Шпичка хоч раз усміхнулися.

— Нам справді треба трохи поспати, — наполіг Старий-Зелений-Коник. — Завтра буде важкий день. Чи не могли б ви, пані Павучихо, заслати нам ліжка?

13

За кілька хвилин пані Павучиха приготувала перше ліжко. Воно звисало зі стелі, підвішене на звитих з ниточок мотузках, нагадуючи радше гамак, аніж справжнє ліжко. Проте на вигляд воно було розкішне, а матеріал, з якого його сплели, мерехтів у блідому світлі, наче шовк.

— Сподіваюся, вам тут буде зручно, — звернулася пані Павучиха до Старого-Зеленого-Коника. — Я зробила його якнайм’якшим і шовковистим. Звила з найтонших павутинок. Вони набагато кращої якості, ніж ті, з яких я роблю власне павутиння.

— Дуже вам дякую, дорогенька, — зрадів Старий-Зелений-Коник, умощуючись у гамаку. — Ах, це саме те, про що я мріяв. Усім на добраніч.

Далі пані Павучиха звила другий гамак, у який залізла Зозулька.

Після цього вона звила трохи довшого гамака для Стоніжки і ще довшого для Черв’яка.

— А тобі яку постіль зробити? — запитала вона Джеймса, коли черга дійшла до нього. — Тверду чи м’яку?

— М’яку, якщо можна, — відповів Джеймс.

— Та годі вже тобі роззиратися довкола, може, візьмешся за мої черевички! — поквапила його Стоніжка. — З такими темпами ми з тобою ніколи не ляжемо спати! І прошу тебе акуратненько складати їх парами, а не кидати за спину як попало.

Джеймс зі страшенною швидкістю скидав Стоніжчині черевички. Для цього треба було на кожному з них розв’язувати шнурівки, позав’язувані якимись неймовірно заплутаними морськими вузлами. Джеймс розплутував їх, смикаючи нігтями, і то було нелегко. На це пішло майже дві години. І коли Джеймс нарешті стяг останній черевичок і вишикував їх усіх — двадцять одну пару — рівненьким рядочком, Стоніжка вже міцно спала.

— Стоніжко, прокидайтеся, — легенько штурхнув її Джеймс під бік. — Треба лягати в ліжко.

— Дякую, мій дорогенький, — озвалася Стоніжка, розплющуючи очі.

Вона злізла з дивана, подріботіла по кімнаті й умостилася в гамаку. Джеймс заліз у власний гамак. Ой, який він був м’якенький і зручний порівняно з тими твердими дошками, на яких його змушували спати вдома тітки.

— Світло, — сонним голосом додала Стоніжка.

Нічого не відбулося.

— Вимкни світло! — голосніше мовила вона. Джеймс озирнувся довкола, не знаючи, до кого вона звертається, але всі вже спали. Старий-Зелений-Коник хропів на всю кімнату. Зозулька дихала з присвистом, а Черв’як скрутився, неначе пружина, в гамаку й сопів, роззявивши рота. Ну а пані Павучиха звила собі в одному з закутків кімнати симпатичне павутиння, і Джеймс чув, як вона бурмоче щось лагідно крізь сон, лежачи в самому центрі цього мережива.

— Я сказала — вимкни світло! — сердито гаркнула Стоніжка.

— Це ви до мене? — здивувався Джеймс.

— Ну а до кого ж іще, роззяво! — обурилася Стоніжка. — Ця ідіотка Світлячка-Хробачка так і заснула, не загасивши свого світла!

Уперше, відколи він потрапив до цієї кімнати, Джеймс подивився на стелю й побачив там справжню дивовижу. Посеред стелі, чіпляючись за неї шістьма лапами, стояла догори дриґом якась мовби гігантська безкрила муха (завдовжки з метр), а охвістя цієї почвари палало, наче вогонь. Воно світилося сліпучим зеленкуватим сяйвом й освітлювало всю кімнату яскравіше за найяскравішу електролампочку.

— То це і є та Світлячка-Хробачка? — здивувався Джеймс, мружачись від світла. — Мені вона геть не подібна до хробака.

— Та вона ж, вона, — відповіла Стоніжка. — Принаймні вона так себе називає. Хоч ти, звісно, маєш рацію. Вона ніякий не хробак. Світляки-хробаки ніколи хробаками не бувають. Це просто безкрилі мухи. Ану, прокинься, ледацюго!

Але Світлячка-Хробачка навіть не ворухнулася, тому Стоніжка вихилилася з гамака й підняла з підлоги один зі своїх черевичків. — Та вимкни ж бо це кляте світло! — крикнула вона, жбурляючи черевичка під стелю.

Світлячка-Хробачка поволі розплющила одне око й поглянула на Стоніжку. — Тільки без капостей, — холодно зронила вона. — Усьому свій час.

— Давай-давай! — не вгавала Стоніжка. — Бо я сама тебе загашу!

— О, здоров, Джеймсе! — привітала його Світлячка-Хробачка помахом лапи й усміхнулася, дивлячись на Джеймса згори. — Я й не бачила, що ти вже тут. Почувайся, як удома, любе хлоп’ятко… І на добраніч!

Щось клацнуло — і світло згасло.

Джеймс Генрі Троттер лежав у пітьмі з широко розплющеними очима, прислухався до химерних звуків, що лунали довкола від сплячих істот, і намагався вгадати, що станеться з ним завтра вранці. Йому вже починали страшенно подобатися його нові друзі. Вони зовсім не були аж такі жахливі, як на вигляд. Та й узагалі вони не були жахливі. Попри всі галасливі суперечки, що спалахували поміж ними, вони здавалися неймовірно добрими і приязними.

— На добраніч, Старий-Зелений-Конику, — прошепотів він. — Добраніч, Зозулько-Боже Сонечко… добраніч, пані Павучихо… — Та не встиг він усіх перелічити, як його зморив міцний сон.

14

— Рушаємо! — зарепетував хтось. — Нарешті рушаємо!

Джеймс рвучко прокинувся й роззирнувся. Усі істоти вже покинули свої гамаки і збуджено гасали по кімнаті. Раптом долівка здригнулася, мовби від землетрусу.

— Почалося! — крикнув Старий-Зелений-Коник, підстрибуючи від хвилювання. — Тримайтеся міцно!

— Що сталося? — вигукнув Джеймс, зіскакуючи з гамака. — Що відбувається?

Зозулька, напрочуд добре й лагідне створіння, підійшла і