Райнер Марія Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе

книгу, мои руки и оба клал на щеки, рот и лоб… Пустые сниму их, кладу их в гроб,— но на моем лице узнают внуки все, что я был… но все-таки не я; в этих чертах и радости и муки огромные и сильнее меня: вот, это вечное лицо труда. ">[9], граматично слабких, але, на думку Лу, «незбагненно поетичних». Відомому видавцю та публіцисту Ол. Суворіну поет висловлює бажання працювати в його журналі «Новое время», але не отримує відповіді.

Як пише О. Ізарський, «перші роки після подорожей у Росію та Україну Райнер Йосипович, як звали поета в нас, носив на російський лад відпущену бороду, сорочку „косоворотку“ та ціле життя не розлучався з українськими сувенірами: шовковою хусткою і срібним візантійським хрестом».

В одному з послань усе далі пасивнішого листування з Лу він повідомляє про свою кризу, наростання внутрішнього конфлікту, а також про намір одружитися з художницею Кларою Вестгоф (хоча його щоденникові записи дають підставу вважати, що його справжнім коханням того часу була Паула Беккер, талановитий скульптор, біль від ранньої смерті якої відчутний у знаменитому «Реквіємі»). У листі під назвою «Останнє послання» Лу писала до Райнера: «…не зважаючи на різницю у віці, яка існує між нами, я весь час… росла, я все далі й далі вростала в той стан, про який із таким щастям говорила тобі, коли ми прощалися, — так, хоч як дивно це звучить, — у мою юність! Тому що тільки тепер я молода, і лише тепер я є тим, чим інші стають у вісімнадцять: повністю самою собою». Вона застерігає його від того, щоб у його нестійкому душевному стані брати на себе відповідальність за інших і замість справжнього дорослішання знову шукати свою пристань під жіночим крилом.

1901 р. спогади про Росію кликали Рільке в нову подорож. У листі до О. Бенуа Райнер писав: «Я багато передумав перед оригіналами Васнецова у Володимирському соборі». Він збирався до Росії втретє, однак одруження навесні з Кларою Вестгоф, сімейні клопоти стали на перешкоді. Крім того, почав готувати до друку збірку поезій під назвою «Das Buch der Bilder» («Книга образів»).

1902 p. виходить у світ книга новел «Останні», оповідання «Той, що переміг дракона», драма «Життя як життя», перший варіант збірки «Ранні вірші» та в липні перше видання «Книги образів», в якій яскраво окреслюється зацікавленість поета у конкретних речах навколишнього світу. Після цієї збірки Рільке здобув визначення «поета споглядання». Але це споглядання не пасивне, автор пильно вдивляється в суть речей, прагнучи розкрити властиву їм образність, засвідчити в них відблиск реального людського життя. Під осінь поет вирушив до Парижа[10], який стає центром для його бурлакування. Знайомиться з видатним скульптором О. Роденом[11]. «Ще в жодному місті я не відчував такого, і дивно, що я відчуваю це саме в Парижі, — зізнається він у листі 31 серпня до дружини, — де […] інстинкт життя сильніший, ніж будь-де. Інстинкт життя — це життя? Ні, життя — це щось спокійне, розлоге, просте. Інстинкт життя — це поспіх і гонитва, прагнення мати все життя негайно, цілком, протягом однієї години. Цим так виповнений Париж і тому настільки близький до смерті. Це чуже, чуже місто». У грудні того ж року Клара Вестгоф стала матір'ю єдиної доньки Райнера (однак незабаром дитину віддано на виховання бабусі, бо їхнє спільне життя не було тривалим і через нестатки, і через неспокійну вдачу Рільке, що не міг довго залишатися на одному місці та бути прив'язаним до однієї людини). Доньку названо Рут (аж ніяк не випадковий збіг із іменем героїні популярного свого часу роману Лу Саломе).

Понад два роки тривало мовчання між Лу і Рільке. Зрештою поет, не витримавши, перериває цю паузу. Адже «російська муза» була для нього поєднанням материнської уваги, пристрасного кохання, джерела порад у життєвих буднях. Вона заприязниться з К. Вестгоф, і та часто гостюватиме у неї разом із дочкою. Лу, зрозумівши, що Рільке постійно страждає від тривоги та меланхолії, запропонувала йому пройти курс психоаналізу. Таке лікування, ймовірно, рекомендував і психоаналітик В. фон Ґебзаттель, який здружився з поетом у Парижі.

1903 р. виходять у світ дві книги Рільке про мистецтво — «Ворпсведе» та «Оґюст Роден». Починається листування з Ф. Каппусом, яке триватиме до 1908 р. й потім складе книгу «Листи до молодого поета». Лише кілька рядків із цієї книги свідчать про Рільке як про мудрого наставника: «Перевірте, яка причина спонукає Вас писати […] запитайте себе, чи довелося б Вам померти, якби писати Вам було заказано. […] Твір мистецтва є прекрасним, коли він продиктований необхідністю». Тут і засторога проти метушні та марнославства, і зріле розуміння ролі непересічної творчої особистості.

Того ж року подорож до Італії (Генуя, Віареджо),