Мартін Андерсен Нексе - Рай

Змалювавши кількома словами, які незвичайні дива чекають їх на вечірній виставі, великий чарівник попрощався з глядачами.

Після вистави всі ми, виконавці ролей, зібралися за лаштунками, щоб отримати інструкції на вечір. Магнетизер заявив, що збирається показати ту саму програму.

— Ви все чудово робили, — похвалив він. — А тепер ідіть додому й добре попоїжте, щоб вам не бурчало в животі під час вистави.

Ларс очікував, він хотів одержати свою крону, але знакомитість дуже поспішала.

— Дістанеш увечері, — сказав він і витурив хлопця за двері.

Догнавши нас, Ларс заявив:

— Він шахрай шахраєм! Не розумію, невже вам і далі хочеться йому помагати? Мене він принаймні більше не побачить.

А проте Ларс прийшов увечері, тільки обличчя його не віщувало нічого доброго.

— Ну то як, одержу я свою крону чи ні? — найперше спитав він.

— Потім, хлопче, потім! — відповів магнетизер, нервово перебігаючи з місця на місце.

Вечірня вистава почалася точнісінько так, як і вдень. Ми, хлопчаки, вдруге дістали нагоду побачити, яка безмежна людська дурість та як легко нею можна скористатися, і горіли бажанням ще раз пошити в дурні наших тиранів — міське панство.

Але нічого з того не вийшло: магнетизер допустився величезної помилки, забувши про несплачену крону. Він підійшов до Ларса. Той сидів і дивився на своє кружало з якимось чудним виразом, таким, що не можна було впізнати, чи він загіпнотизований, чи напружено міркує про щось. Коли магнетизер задер йому голову й торкнувся підборіддя, Ларс миттю роззявив рота й висолопив язика, але все те якось зловтішно, міна в нього була яка завгодно, тільки не сонна. Магнетизер спантеличено глянув на нього і з поспіху хотів запхати йому назад язика, та виявилося, що то завдання понад його магічну силу. Він пробував знову й знову, сичав крізь зуби, погрожуючи Ларсові, почервонів з люті, та все дарма, Ларс так само сидів і показував глядачам язика, а обличчя його дедалі розпливалося в зухвалій посмішці.

Глядачі реготали й перемовлялися, годі й думати було звернути їхню увагу на інші дива. Магнетизер спробував урятувати становище коротеньким поясненням: мовляв, часом можна так загіпнотизувати людину, що потім і сам її не збудиш. Пояснення наче скидалося на правду, але що було, те було: хлопець і далі сидів з безглуздою міною, а ми всі, забувши, що нас загіпнотизовано, дивились на нього й також сміялися.

Магнетизер, мабуть, збагнув, що остаточно провалився, тому швидко оголосив про кінець вистави і зник за лаштунками. Поспішаючи, він забув нас збудити, але тепер уже, либонь, і не було такої потреби. Єдине, що глядачі могли ще побачити, — це того самого одинадцятипалого Ларса, що кривився з кону.

Місто грунтовно готувалося до наступної вистава, але дарма: феноменальна сила природи вичерпалася так швидко, що магнетизер не дочекався ранку, а втік на пароплаві того ж таки вечора. Більше його в нас не бачили.

То була чи не найзухваліша Ларсова витівка, та й узагалі з ним не варто було заїдатися: там, де, на його думку, порушувано право й справедливість, він не давав себе скривдити. Сам він ніколи не відступався від свого слова і належав до тих людей, які, розлютившись, можуть спалити ціле місто за те, що якийсь один городянин зламав свою обіцянку. На таке завше здатні ті, хто змалку спізнав багато лиха.

До роботи Ларс був не дуже беручкий, його завше щось відривало від неї, і він часто приходив і намовляв мене пуститися в мандри. Звичайно мені вдавалося відраяти його, та все ж інколи він щезав на кілька день. А повертаючись, покірно терпів від майстра належну прочуханку.

Хоч як ми приятелювали з Ларсом, а я, щиро казати, не згадував його цілими роками. В житті ми ненастанно здибаємося з новими людьми й новими долями, і вони затіняють давніх, аж поки ті, непомітно відійшовши на задній план, зовсім зникають за обрієм.

А все ж коли, нам було десь років по двадцять два, я одного пізнього вечора наштовхнувся на Ларса в районі Бредгаде: він вовтузився з відмикачкою біля вітрини якоїсь крамниці.

— Хвалити бога, що це ти, а не хтось інший, — сказав він, — Що поробляєш?

— Учуся, — відповів я, вражений його спокоєм.

— Воно й видно, — мовив він, оглядаючи мій костюм. — А я, бачиш, розподіляю власність на практиці.

Він пішов зі мною, хоч я й не вельми бажав того.

— Слухай, — сказав він, коли ми сиділи в моїй кімнатці, — ти не дуже будеш проти, якщо я часом заглядатиму до тебе? Ти б мені розказав, що пишеться в книжках, і, може б, я тобі чимось став у пригоді. Я ж бо ніколи нічого не вчився.

Я не був у захваті від його пропозиції, але й не міг просто сказати, щоб він не приходив. Ларс навідувався таки частенько, і скоро я став тішитися з його відвідин і нудьгував, як він не з’являвся, — очевидно, через своє ремесло. Великої науки від мене він не дістав. Я поклав собі будь-що завернути Ларса з його сумнівної життєвої дороги, однак він і тепер був дужчий за мене, тож сталося навпаки: він впливав на мої думки про суспільний лад.

Він багато міркував про такі речі, і то цілком самостійно — до чого я ще не дійшов, — і вже через саме це переважав мене. Коли він поблажливо говорив про те пекло, що його спізнав удома, і знімав провину з своїх батьків, я ніби добачав у його словах якесь нове вчення. Тепер він розумів і їхню боротьбу, і їхню по разку — зумів же додуматися до такого! — і жартома казав, що як йому пощастить залагодити одне вигідне дільце, він вернеться додому й візьметься обробляти «Рай».

— Тоді старі знову стануть хліборобами і будуть мати власну садибу, — казав він. — Атож, якби їм тоді повелося, то я був би син хуторян, і все б