Василь Головачов - Простір неспокою

і відтворив важке обличчя Керрі Йоса, начальника відділу безпеки спецсектора УАРС. Богданов машинально зафіксував час — за десять хвилин четверта ночі, — перевів його на середньосонячнйй, вийшло: за десять шоста.

— Не спиш? — запитав Йос скрипучим голосом. — Щось я тебе погано бачу. Де ти?

— Щойно закінчив з Томахом цикл розрахунків по аварії на сто третьому супутнику. Ти мав рацію — Регімантас зробив помилку, не подавши сигнал в УАРС. Найближчий оперативний патруль міг устигнути, але…

— Я ж казав.

— Пам’ятаю. Я зараз вибрався з центру, в парку немає світла. Що сталося?

— Таймфагуйся в управління. Скільки тобі потрібно часу?

— Хвилин двадцять п’ять, якщо терміново.

— У нас не буває не терміново. До речі, в тебе немає знайомого спеціаліста з ТФ-зв’зку?

— Ні… а втім, зачекай. — Богданов згадав недавнє знайомство з Гнатом Ромашиним. — Є один спеціаліст, конструктор ТФ-апаратури.

— Теж непогано. Хапай його, хоч би де він був, і тягни в управління. Даю тобі для цього годину. Все.

Віом погас. Богданов якусь мить посидів, відчуваючи в серці холодок тривоги, потім викликав сто сімнадцяту кімнату обчислювального центру, звідки щойно вийшов. На щастя, Станіслав був ще там.

— Славо, тут таке діло: викликає Керрі, а що сталося, яе каже. Напевне, щось серйозне, інакше б він не став нас тривожити вночі. А ще йому потрібен спеціаліст з ТФ-зв’язку. Твій Гнат досвідчений інженер?

— Він інженер-синектор.[1]

Богданов з повагою прицмокнув язиком.

— Добре! Схарактеризуй його коротко.

— Тридцять один рік, майстер спорту з волейболу, неодружений. Батьків немає, загинули під час другої розвід-контакторської експедиції на Дзор. От і все, якщо коротко. Можу додати, що я його знаю з дитинства, мешкали в одному будинку.

— Добре, — повторив Богданов. — Викликай його негайно. Де він живе?

— Живе він близько, у Басовому, восьме коло Москви. Хвилин десять льоту до найближчого таймфагу. Але невже Керрі не знайшов фахівців у технічному секторі?

— Не знаю, мабуть, не знайшов. Дай координати управління своєму Гнатові й добирайся туди сам, а я на хвилину заскочу додому, попереджу дружину. Чує моє серце, звільнюся нескоро.

Богданов закрив ковпак ключем, якого має кожен працівник аварійно-рятувальної служби, і вимкнув обмежувач швидкості.

Гублячись у здогадах з приводу несподіваного виклику, Гнат у супроводі Томаха попростував до дверей і зупинився. Кабінет начальника відділу безпеки спецсектора УАРС являв собою в ці хвилини галявину в глибині тропічного лісу. Густо пахло зеленню, квітами, баговинням і ще чимось терпким і незнайомим, але дихалося легко й вільно, зовсім не так, як у справжньому тропічному лісі.

Томах сміливо рушив через усю “галявину” до групи людей, що обступили якусь прозоро-кришталеву кулю. Гнат завагався, хоча й розумів, що вся ця тропічна чарівність була ілюзією, створеною апаратурою відеопласту.

Один з тих, хто стояв біля кулі, обернувся, і одразу ліс довкола зник, а за ним і половина людей, лишилося троє; з’явилась обстановка кабінету: гнуті бурштинові стіни з іскрами в глибині, пульт відеоселектора, що висів над чорною безоднею підлоги, кришталево-прозора куля з роєм золотих бджіл усередині, сім крісел біля столу.

— Прошу сідати, — сказав господар кабінету.

На лобі в нього ніби сам по собі ворушився рожевуватий, ледь помітний косий рубець.

Гнат, відчуваючи незручність, пройшов слідом за Томахом і сів поруч. Одного з тих, хто прибув раніше, Микиту Богданова, він упізнав, хоча той був одягнений інакше. Тепер можна було розгледіти його краще. Заступник начальника відділу був худорлявий, середнього зросту, рухався повільно, дивлячись на все і всіх пронизливими очима ясновидця. Другого ж, так само, як і начальника відділу, Гнат бачив уперше. Поки Керрі Йос розмовляв з кимось по віому, Гнат, освоюючись зі своїм новим становищем, став вивчати керівника одного з найлегендарніших секторів Управління аварійно-рятувальної служби.

Керрі Йос був невисокий, з плечима різної висоти; обличчя важке, з масивним підборіддям, близько посадженими чи то сірими, чи то карими очима; ніс картоплиною, великі прямі губи. “Красенем його не назвеш, — подумав Гнат. — На когось він мені здається схожим?.. На кого?..”

Станіслав, очевидно, зрозумів його стан, гмукнув і зашепотів щось на вухо Богданову. Той ледь помітно усміхнувся й підморгнув Гнатові, від чого він знову відчув себе ніяково: як-не-як до спецсектора його запрошували вперше.

Керрі Йос закінчив розмову ї вичікувально дивився на присутніх.

— Давайте знайомитися. Мене звати Керрі, я начальник відділу безпеки спецсектора.

— Це Гнат Ромашин, — відрекомендував Гната Томах. — З ним ми знайомі давно.

— Я теж устиг познайомитися, — мовив Богданов.

— Бассард, — коротко назвав себе четвертий — незнайомець.

— Гнат — конструктор ТФ-апаратури і майстер спорту з волейболу планетарного класу.

— Добре, — з повагою сказав Керрі Йос. — Дуже добре. У нас буде час познайомитися ближче, а зараз — до діла. Викликав я вас ось з якої причини: три дні тому до системи зірки Садальмелек було здійснено ТФ-посил транспорту з вантажем. На фініш транспорт не прибув.

У кімнаті стало зовсім тихо.

— Другий випадок, — ледь чутно мовив Богданов.