Жюль Верн - 20 000 льє під водою

не чув від нього скарги, якщо подорож затягувалася або супроводжувалася великими тяготами. Він готовий був щохвилини їхати зі мною в будь-яку країну, нехай це буде Китай або Конго, яким би далеким не був шлях. Він готовий був беззастережно супроводжувати мене всюди. Притому він міг похвалитися неабияким здоров’ям, якому не страшні ніякі хвороби, міцними м’язами і, здавалося, повною відсутністю нервів.

Йому було тридцять років, і вік його перебував у відношенні до віку його пана, як п’ятнадцять до двадцяти. Хай вибачать мені трохи ускладнену форму, у яку вилилося моє зізнання в тім, що мені сорок років!

Але в Конселя була одна вада. Непоправний формаліст, він звертався до мене не інакше, як у третій особі — манера, що дратувала мене.

— Консель! — удруге покликав я, із лихоманковою квапливістю узявшись лаштуватися до від’їзду.

У відданості Конселя я був упевнений. Звичайно я не запитував, чи згодний він супроводжувати мене в поїздці, але цього разу мова йшла про експедицію, що могла затягтися на невизначений час, про справу ризиковану, про полювання на тварину, здатну пустити до дна фрегат, як горіхову шкаралупу! Було над чим задуматися навіть найбільш флегматичній людині!

— Консель! — крикнув я втретє.

Консель з’явився.

— Пан професор зволив кликати мене? — запитав він, входячи.

— Так, друже мій, збирай мої речі і збирайся сам. Ми їдемо через дві години.

— Як буде завгодно пану професору, — відповів Консель спокійно.

— Не можна втрачати ні хвилини. Уклади у валізу все моє дорожнє начиння, костюми, сорочки, шкарпетки, і якомога більше і хутчій!

— А колекції пана професора? — запитав Консель.

— Ми займемося ними пізніше.

— Як же! Архіотерії, гіракотерії, ореодони, херопотамуси та інші викопні рештки…

— Вони залишаться на збереження в готелі.

— А бабіруса?

— Її будуть годувати під час нашої відсутності. Утім, я розпоряджуся, щоб усе наше господарство відправили у Францію.

— А ми хіба їдемо не до Парижа? — запитав Консель.

— Так… звичайно… тільки доведеться, мабуть, зробити невеликий гак…

— Як буде завгодно пану професору. Гак, то й гак!

— Зовсім дріб’язковий! Ми тільки трохи ухилимося від прямого шляху, от і все! Ми відпливаємо на фрегаті «Авраам Лінкольн».

— Як буде завгодно пану професору, — відповідав слухняно Консель.

— Знаєш, друже, річ іде про чудовисько… про знаменитого нарвала. Ми очистимо від нього моря! Автор книги в двох томах, in-quarto, «Таємниці морських глибин» не може відмовитися супроводжувати капітана Фарагута в експедиції. Місія почесна, але… і небезпечна! Тут доведеться діяти наосліп. Звір може виявитися з примхами! Але будь що буде! Наш капітан не зробить промаху!..

— Куди пан професор, туди і я, — відповідав Консель.

— Подумай гарненько! Я від тебе нічого не хочу приховувати. З таких експедицій не завжди повертаються.

— Як буде завгодно пану професору.

Через чверть години валізи були складені. Консель хутко впорався зі зборами, і можна було поручитися, що він нічого не забув, адже він так само добре класифікував сорочки і всю одіж, як птахів і ссавців.

Служитель готелю переніс наші речі у вестибуль. Я прожогом кинувся через кілька сходинок на нижній поверх. Розплатився за рахунком у конторі, де вічно юрмилися приїжджі. Я розпорядився, щоб тюки з препарованими тваринами і засушеними рослинами були відправлені у Францію (до Парижу). Відкривши солідний кредит своїй бабірусі, я, а услід за мною і Консель, стрибнули в карету.

Екіпаж, найнятий за двадцять франків, спустився Бродвеєм до Юніон-скверу, завернув на Четверту авеню, проїхав нею до перехрестя з Боуер-стріт, потім звернув на Катрін-стріт і зупинився коло Тридцять четвертого пірса[11]. Звідси на катрінському поромі нас доставили — людей, коней і карету — у Бруклін, головне передмістя Нью-Йорка, розташоване на лівому березі Іст-Рівера. Через кілька хвилин карета була коло причалу, де стояв «Авраам Лінкольн», із двох труб якого валував дим.

Наш багаж негайно завантажили на пароплав. Я вибіг по трапу на борт корабля. Запитав капітана Фарагута. Матрос провів мене на ют[12]. Там мене зустрів офіцер з чудовою виправкою.

Простягнувши мені руку, він запитав:

— Пан П’єр Аронакс?

— Саме так, — відповів я. — Капітан Фарагут?

— Власною персоною! Ласкаво просимо, пане професор! Каюта до ваших послуг.

Я відкланявся і, не відволікаючи уваги капітана від клопотів, пов’язаних з відплиттям, попрохав лише показати призначену мені каюту.

«Авраам Лінкольн» був чудово пристосований для свого нового призначення. Це був швидкохідний фрегат, обладнаний найдосконалішими машинами, що працювали при тиску пари до семи атмосфер. При такому тиску «Авраам Лінкольн» досягав середньої швидкості вісімнадцяти і три десятих милі за годину,