Корнелія Функе - Володар драконів

мене самої врешті-решт пір’я виросте, — вона боязко глянула вниз і прошепотіла:

— Жоден, уявляєте? Жоден із них навіть шию не висунув із печери, щоб з нами попрощатися. Вони, напевно, вилізуть звідти, тільки коли вода сягне їм до підборіддя. Гей, Лунгу! — гукнула вона до дракона. — Я знаю там попереду, за пагорбами, гарненьке місце. Може, залишимося краще там?

Але Лунг не відповів. І ось вже поміж ним і долиною, де він народився, повстали чорні пагорби.

Велике місто і маленька людина

— Маслюк-боровик! — прошепотіла Сірчана шкурка. — Якщо ми терміново щось таке не знайдемо, вони нас точно зловлять і засадять у зоопарк.

— Зоопарк? А що це таке? — запитав Лунг, підводячи морду з води.

Годину тому він приземлився у великому місті, у найтемнішому закутку, який вони зуміли відшукати, подалі від вулиць, що навіть зараз, уночі, були повні світла і галасу. Відтоді вони перепливали від одного брудного каналу до іншого, намагаючись знайти собі притулок на день. Але, хай хоч як напружувала Сірчана шкурка свої котячі очі і гострий нюх, проте ніде не було видно притулку, достатньо великого, щоб заховати дракона, і де б не пахло людьми. Ними пропахло достоту все, навіть вода в каналі і сміття, що плавало у цій темній рідині.

— Що таке зоопарк? Я тобі якось іншим разом поясню, — пробурчала Сірчана шкурка. — Утім, найімовірніше, що вони просто зроблять із нас опудала. Хай йому біс, мені доведеться годинами змивати цей бруд із твоєї луски.

Як срібляста змія, ковзав Лунг брудним каналом, під мостами, повз сірі стіни. Сірчана шкурка все поглядала з тривогою на небо, але зрадницьке сонце поки що не визирало.

— Сюди! — раптом мовила вона пошепки, вказуючи на високий будинок, об чию суцільну, без єдиного вікна, цегляну стіну билась вода каналу. — Бачиш оцей люк? Ти в нього, мабуть, пролізеш, якщо постараєшся. Пливи туди, мені треба усе це обнюхати.

Дракон обережно підплив до стіни. Просто над водою розташовувався великий вантажний люк. Напівзогнилі дерев’яні двері, які його колись давно прикривали, висіли на одній петлі. Сірчана шкурка спритно зістрибнула зі спини Лунга, вчепилася за виступ стіни і просунула голову в отвір, принюхуючись.

— Схоже, все гаразд, — прошепотіла вона. — Людей тут не було вже багато років. Нічого, крім мишачого посліду і павуків. Ходімо.

І вона миттю зникла в темряві. Лунг виліз із води, обтрусився і протиснув своє лускате тіло в люк. Він з цікавістю оглядався в людській споруді. Йому ніколи ще не доводилося бачити таку будівлю зсередини. Вона йому, чесно кажучи, не сподобалась. Уздовж відвологлих стін громадилися великі дерев’яні ящики і підгнилі картонні коробки. Сірчана шкурка з цікавістю обнюхала їх, але нічим їстівним тут не пахло.

Лунг втомлено опустився на долівку біля люка і визирнув назовні. Він ніколи ще не літав так далеко. Крила у нього боліли, а місто було сповнене тривожних звуків та запахів. Дракон гірко зітхнув.

— Ну, що таке? — Сірчана шкурка влаштувалася між його лапами. — І це хто у нас тут сумує за домівкою? — вона розкрила рюкзак, витягла жменю грибів і сунула йому під ніс:

— Ось, понюхай, щоб заглушити цей сморід. Він би точно сподобався нашому другові Щуру. Але ми з тобою постараємося забратися звідси якнайшвидше, — вона лагідно погладила Лунга по брудній лусці:

— Поспи поки. Я теж ненадовго приляжу, а потім вже піду розшукувати кузена Щура.

Лунг кивнув. Очі у нього злипалися. Він чув, як Сірчана шкурка тихенько наспівує собі під ніс, і йому здавалося, що він знову у себе в печері. Його втомлені м’язи розслабилися, сон уже простягнув до нього свої м’які руки — і раптом Сірчана шкурка схопилася.

— Там щось є, — шепнула вона. Лунг підвів голову і роззирнувся:

— Де?

— За ящиками, — одними губами сказала Сірчана шкурка. — Зачекай тут.

Вона тихенько підійшла до штабеля ящиків, що здіймався до самісінької стелі. Лунг нашорошив вуха. Тепер він також чув шурхіт і човгання ніг. Дракон підвівся.

— Виходь! — вигукнула Сірчана шкурка. — Годі ховатися, чуєш?

На мить стало тихо. Зовсім тихо. Лише гомін великого міста приглушено долинав зовні.

— Виходь, — знову засичала Сірчана шкурка. — А то я сама тебе дістану.

Знову пролунав шурхіт. Між ящиками накарачках продирався хлопчик. Сірчана шкурка злякано відскочила. Коли хлопчик звівся на ноги, то виявився вищим за неї. Він витріщився на Сірчану шкурку, не вірячи своїм очам. Потім побачив дракона.

Луска Лунга навіть після купання у брудній воді каналу блищала, як срібло. У тісному приміщенні він здавався величезним. Нагнувши шию, дракон здивовано дивився на хлопчика. Лунг ще ніколи не бачив людини зблизька. З розповідей Щура і Сірчаної шкурки він уявляв собі людей інакше, зовсім інакше.

— Він взагалі не пахне людиною! — буркнула Сірчана шкурка, оговтавшись від переляку. З безпечної відстані вона неприязно розглядала хлопчика. — Він просмердівся мишами, ось чому я його одразу не відчула. Ось у чому справа.

Хлопчик не помічав її. Він підвів безволосу руку, вказуючи на Лунга.

— Це дракон, — прошепотів він. — Справжній дракон, — він несміливо усміхнувся Лунгу.

Дракон обережно витягнув довгу шию йому назустріч і потягнув носом. Сірчана шкурка була права. Хлопчик просмердівся мишами, хоч Лунг відчував не лише це. Незнайомий запах, яким було просякнуте повітря