Томас Тімайєр - Закон Хроноса

було видно — тільки сяйво. Він відчув, як Шарлотта взяла його за руку. Оскар схопив її руку й міцно стис. Разом вони дивилися на кулю, що, здавалося, ставала дедалі більшою. Контури її розмилися, а в деяких місцях куля стала майже прозорою.

Аж ось вона зникла. Не повільно й поступово, а відразу. Пролунав шум, неначе хтось зачинив двері, і куля зникла.

Тієї ж миті згасло і яскраве світло. Залишилися тільки мерехтливі свічки.

Оскарові здалося, що серце зараз вистрибне з грудей. Він почекав кілька секунд і зняв окуляри. Кам’яний цоколь, консоль, кабелі — усе було на своїх місцях.

За єдиним виключенням.

Уся машина, включаючи кільця, мотори й кулю, зникла. Її просто не було. Неначе ніколи й не було. Чути було тільки тихе потріскування. Здається, долинало воно з кам’яного цоколя. Оскар простягнув було руку, але Гумбольдт його утримав.

— Краще цього не робити.

— Чому?

Дослідник вирвав із блокнота аркуш і упустив його на камінь. Папір моментально спалахнув. Оскар відсмикнув руку.

— Екзотермічна реакція як наслідок тимчасової розбіжності,— пояснив Гумбольдт.— Одна з багатьох дивин, пов’язаних із проникненням у часовий простір. Зараз Вілма на шляху до майбутнього. Тільки на один день, зауважте. Але для неї ця поїздка триватиме всього лише кілька хвилин.

— А як вона повернеться?

— Через те, що машина зараз від’єднана від джерела живлення, її знову притягне невидимою гумовою стрічкою в нашу сучасність, коли рух уперед ослабне. Покинути кулю Вілма не зможе, тому немає жодної небезпеки, що ми її втратимо.

Для Оскара все це було вже занадто. Він подивився на кам’яний цоколь і струснув головою.

— Де ж вона тепер?

— Не «де»,— уточнив Гумбольдт.— Що стосується її положення в просторі, вона усе ще тут. Положення не змінилося. Питання має звучати «коли». І відповідь буде — завтра.

— Як таке може бути? — в Оскара голова йшла обертом.— Якщо положення не змінилося, то вона все ще має бути тут. Але тут нічого немає.— Він провів рукою над цоколем.— Бачите? Зовсім порожньо.

Гумбольдт із розумінням усміхнувся:

— Не переймайся, мені й самому знадобилося багато часу, щоб зрозуміти. Розуміння ускладнює той факт, що ми не маємо у своєму розпорядженні органа сприйняття часу. Ми позбавлені подібного почуття.  Це як ніби ти провів усе життя на рівній поверхні, а хтось спробував би пояснити тобі феномен висоти або феномен кольору для сліпого. Вілма вирушила з нашого часу в майбутнє. Оскільки за нею ми піти не можемо, нам здається, що вона зникла. Але вона усе ще тут. Тільки в інший час.

Оскар у розпачі похитав головою. Начебто, все доволі просто, та ледь він починав про це думати, голову немов лещата стискали.

Гумбольдт поплескав його по плечу:

— Спостерігай: даю тобі мій годинник. Скажеш, коли мине п’ять хвилин. Стільки потрібно, щоб машина розрядилася й повернулася до нас. А я поки займуся генераторами. Вони мають охолонути, інакше їх не можна буде більше використовувати.

Поки Гумбольдт ішов до генераторів, Шарлотта й Оскар зачаровано дивилися на циферблат. П’ять хвилин, сказав дослідник. Що станеться за п’ять хвилин? Знову пролунає клацання? Схоже, Шарлотта знала про це не більше від Оскара. Вона просто знизала плечима.

Секундна стрілка повзла страшенно повільно. Одне коло, два, три. Коли вона завершила четверте коло й подолала позначку 12, Шарлотта подала знак дядькові.

— Іще тридцять секунд,— повідомила вона.

— Краще відійдіть трохи,— порадив Гумбольдт.

Оскар і Шарлотта послухалися й продовжували дивитися на годинники.

— Три, два, один… і зараз!

Але нічого не відбулося.

Дослідник підійшов до них.

— Можна глянути? — Стрілка годинника продовжувала свій шлях, але нічого не відбувалося.— Не розумію,— задумався він.— Вона має вже повернутися.

Вони ще почекали, але машина часу так і не з’явилася.

В Оскара похололо в животі.

— Що це означає? Повернеться Вілма чи?..

Гумбольдт уважно дивився на циферблат. Обличчя в нього було серйозним.

— Нічого не можу сказати, мій хлопчику,— пробурмотів він.— Щось збилося. Напевно, таймер. Я ніколи раніше не посилав машину в майбутнє довше, ніж на кілька хвилин. Цілком можливо, що я помилився на кілька днів.

— Помилився? — Шарлотта вперла руки в талію.— Ти ж сказав, що нічого не трапиться. Що з Вілмою? Я думала, ти впевнений у цій штукенції.

— У Вілми все вийде. На одну хвилину більше або менше — для неї це не має ніякого значення. Налаштування не таке просте, як ти гадаєш. Йдеться про машину, здатну подолати сотню й навіть тисячу років. Порівняно з цим один день — це всього лише змах вій. Упевнений, що Вілма невдовзі буде з нами. Нагадую вам про принцип гумової стрічки…

Не встиг він закінчити фразу, як по кімнаті пронісся порив вітру. Повітря над цоколем завирувало. Оскар відхитнувся. По лабораторії промчав вихор, на стінах затанцювали відблиски електричних розрядів. Перед ними з нічого знову з’явилася машина часу. Там, де було порожнє місце, тепер лежала куля. Але виглядала вона тепер по-іншому.

Спочатку Оскар навіть не зрозумів, що це, але потім здогадався. Вся машина була покрита крижаною кіркою.

Гумбольдт, схоже, не здивувався. Він приніс кілька ламп і вентилятор і направив на апарат потік теплого повітря. Лід миттєво розтанув. На підлозі утворилася калюжка, що швидко просочилася між кам’яними плитами. Метал виглядав на диво пошарпаним. Поверхню вкривали подряпини. На деяких місцях залишилися темні плями, схожі на сліди від вогню. Але, напевно, так і мало бути.

Оскар не витерпів. Він хотів бути впевненим, що з Вілмою все гаразд.

— Можна відчинити? — запитав він.

— Давай,— кивнув дослідник.— Тільки бережи руки.