Галина Василівна Москалець - Новий рік у Стамбулі

і тих, яких не могла порятувати. Я ще не знала, що по всьому місту стоять миски з котячим кормом і водою, а подекуди будиночки для котів, і що кожного кота ти можеш погладити, він не боїться людей. Зрештою, як і в Єрусалимі. Це в Європі на таких, як я, дивляться зневажливо, вважаючи, що тварин люблять лише люди, в яких не реалізувалось особисте життя, і що варто любити дорогий одяг, гульки, коштовності, навіть людство. Для мене все це або мертве, або фантомне. Кілька рослинок у горщиках на крихітному подвір’ячку, які треба поливати щодня, миліші за всі ці стандартні травники перед стандартними котеджами, чи декоративні сади правильних геометричних форм. Схід дав Заходу геометрію, а сам відмовився від неї.

З мене вистачило б Археологічного музею, я спершу думала лише про нього. Але довелося йти у султанську резиденцію і купувати додатково квиток у гарем. Тому я відчувала зростаючий спротив, перебігаючи з одного відділу до другого під дощем уздовж ґалереї і з сумом позираючи на квадрат подвір’я, де я залюбки посиділа б, а не ходила по напівпорожніх залах разом з іншими туристами. Бувають дні, коли тебе ніщо не може вразити, навіть розкішні порцелянові посудини для шербету, тронний зал чи коштовності султанської скарбниці. Щось тішило око, щось вражало, але то був лише музей, покинута мушля, в яку набивається вітер з піском. Навіть тепер, коли минув місяць, я розумію, що не варто було туди йти в похмурий дощовий день. Відчувалась якась нехіть тих, хто створював цей музей. Вони не пишались Османською імперією, не вважали себе її спадкоємцями. Принаймні, у мене склалось таке враження. Кілька століть воювати із Західною і Східною Європою, а потім принишкнути, як миша під віником. Така доля всіх імперій. І Стамбул покараний тим, що не став столицею Туреччини, хоч і є одним з найбільших міст світу. І не є містом священним. У нас ще відчувають трепет: О, свята Софія! Але на прощу вже ніхто не їздить. Турки шиють одежу, взуття, будують, і жодних імперських амбіцій. Це — історія зі щасливим кінцем. Можливо, тому, що султанський двір мав свою кухню, і за мури, що височіють над Босфором, рідко проникав її запах. А зрада останнього султана, який хотів таким чином зберегти свою владу, але був відсторонений військовими і народом, так уже нагадує наш Другий Майдан. Народ вийшов з цієї катастрофи здоровим і без комплексів. Я бачила повно божевільних у Вашингтоні й Нью-Йорку, повно бомжів у Москві, повно жебраків та юродивих у Києві та Львові. Як відомо, приберуть тих, наступного дня з’являться нові. Можливо, в свідомості турків щось бродить, якесь невдоволення, туга, але на очі їм не потрапляють дражливі яскраві барви, здатні вивести з психічної рівноваги.

Мозаїка, плитка, тісні покої, такі несхожі на помпезні європейські палаци з анфіладами кімнат. Влітку троянди, маленькі водограї, пташки в клітках, музика, танці. Тут вбивали часто і легко, в оцій тісноті, але про це не думаєш. Тільки коли потрапляєш у яничарський корпус, бо яничари — слово, яке українці не можуть забути і для них воно досі — сам негатив і лайливе прізвисько людей, які забули запах рідних полинів і смак материного молока.

З нами палацом мандрує чоловік в інвалідному візку. Його друзі поруч, завжди готові допомогти. Молодий, худенький, він не поспішає, не лякається дощу, насолоджується побаченим. Можливо, він єдиний, хто тут не з самопримусу: як же, побувати в Стамбулі й не бачити палацу падишаха. Чесно кажучи, я хотіла глянути одним оком, як все це виглядає. І подивитись з мурів на Босфор.

Втім, мене вразила тут одна річ, якої я навіть не могла собі уявити. Гідна музею історії релігії й атеїзму. Зал, де, правда, просили мовчати і не фотографувати. Там була шапка Авраама, золота бляха, в яку був загорнутий Наріжний камінь, волосся з бороди Магомета, модель Кааби. І ще щось зі священних реліквій. Правда, не було християнських. Можливо, це все належало султанському роду, я не змогла дізнатись. Але мені ця вистава видалась профанацією. Навіть визуватись не треба було.

Пару днів тому я мала зустрітись з одним художником, якого бачила лише один раз двадцять років тому. Але в день зустрічі він повів свою маму дивитись хустку святої Вероніки і простояв у черзі дві з половиною години. Ми зустрілись через два дні і відразу почали говорити про реліквії та їхній вплив на віруючих. Я сказала, що не можу сприймати серйозно такі речі, але якщо комусь вони допомагають, то нехай. Але я б не стояла у черзі ні до плащаниці, ні до хустки, бо не вірю в їхню справжність. Навіть, якби вони були справжніми, це лише речі, зроблені людськими руками. Якби я мала перо Шекспіра чи Гете, хіба я могла б написати ним текст, гідний генія? На нас діє слава речей, а не самі речі.

Довелося побувати і в гаремі, порожніх залах-клітках, прикрашених барвистою плиткою. А що ти, власне, хотіла побачити? Можливо, якісь речі, дрібнички, що належали жінкам: дзеркальця, гребінці, парфуми, чашки для кави. Вже другий день ми ходимо по порожніх приміщеннях, які продуває вітер. І вже сутеніє надворі, чи то хмари надто густі. Краще б падав сніг, ніж лив дощ.

Археологічний музей був поруч — кілька корпусів, що теж колись належали до султанського комплексу. Під дощем мокли покришені скульптури, уламки колон, побиті мармурові стели, знайдені під час розкопок, а до музею треба було підійматись високими сходами. Якесь дивне поєднання чистоти і занедбаності, може, тому, що старі дерева з покрученим гіллям були без листя.

Шумер, Ассирія, Вавилон — задля цього я прийшла сюди і з годину кидалася несамовито по тих кількох залах, де були речі, що я їх впізнавала. Я забула про дощ, що вже стрімко наближається вечір, і це тільки початок експозиції. Лада лише посміхалась: вона знала. Я їй про це розповідала.

В мені прокинулась маленька сільська дівчинка, яка начиталась Зенона Косідовського «Коли