Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

Прокидаюся в сльозах. У грудях ще отой м’ятний холодок страху і така щемка любов, така болісна та палюча, що якби мені хтось сказав, де той русявий чоловік у темно-синьому піджаку і світлій сорочці, я б зірвалася зараз із постелі й побігла посеред ночі його шукати. Але я не знаю, де він. І не знаю, хто він.

Чого мені наснилися ці люди? Я ніколи не була в селі, не бачила такої дивної дерев’яної хати кольору вохри з вікнами, поділеними на шість квадратних чарунок, і блакитними віконницями. І я не Віра. Не Віра! А коли так, то як можу мати любов якоїсь Віри до того чоловіка? Це ж неможливо — так відчувати у своєму серці чиюсь любов, щоб вона аж спопеляла тебе!

Єва спить. Тихесенько прокрадаюся до кухні, дивлюся у вікно. На небі — ні зірнички. Поки заварюю чай, починається дощ.

Понеділок — день короткий. Виїжджаю з дому на годину пізніше. В запасі ще хвилин сорок — до одинадцятої Вікторіо буде робити вигляд, що не помічає моєї відсутності. Можна заправити «Ладу» і заїхати в кондитерську за свіжими булочками до чаю.

Поїздка на автозаправку через усе місто — така собі міні-екскурсія ранковими вулицями. Біля міської ради пригальмовую. Натовп заповнив сходи, що ведуть до «білого дому», і щось скандує. На те скандування виходить міський голова — плечистий, з прямо посадженою великою круглою головою, розчервонілий, знервований. І почет, звісно ж, разом із королем: перший заступник, просто заступник, секретар, завідувачі відділів… Плечі зіщулені, на обличчях — розгубленість. Хтось розмахує синьо-жовтим прапором перед самісінькими їхніми носами, хтось щось зачитує, троє чоловіків і жінка, худюща, в довгій спідниці, роблять обхідний маневр і прориваються до вхідних дверей. З міської ради з’являються два дебелі міліціянти в синіх одностроях — охорона мерії.

Коли їду назад, на сходах міськради тільки валяються білі аркуші з якимись петиціями та клапті старих газет. За квартал наздоганяю мітингувальників — ідуть у напрямку обласної ради: хода рішуча, обличчя суворі. Треба повідомити своїх — хай пошлють когось висвітлити.

Вікторіо не дуже хапається за моє повідомлення.

— До п’ятниці ще далеко. Встигнемо. Та й послати нікого. Лора приїде після обіду — хоч би до літучки встигла, а то й мені перепаде на горіхи від шефа, що без його відома відпустив. Льоник у ЖЕКу — скаргу перевіряє. Добре, якщо не похмелиться після тієї перевірки. Людмил знову на лікарняному.

Чомусь у нас ніхто й не дивується, що ця Людмил, потужна, як борець сумо, через що вочевидь, її ім’я і переінакшено на чоловічий манер, так часто хворіє. Важко точно встановити, коли вона справді підхоплює застуду, а коли просто «косить» від роботи. Недавно бачили її, офіційно болящу, з важезною «кравчучкою» в руках біля автобуса, серед «торбешників», що вирушали до Польщі на базар. Але якщо в тебе троє дітей і безробітний чоловік, також схожий на безпорадну дитину… Редактор — теж людина. От і дивиться наш Чистик крізь пальці на те, як бідна Людмил метається між роботою та комерцією. Дай Боже їй сил витримати ці метання і витягти на собі сім’ю.

— Енн, а може, ти сама напишеш? — Вікторіо виходить з-за столу, скрадливо, мов кіт, наближається до мене, бере за руку, намагається обеззброїти своїм жагучим цигансько-іспанським поглядом.

— Ні-ні, — вириваю руку і поспішаю з його кабінету. — Це не мої обов’язки. Я не журналіст. У мене інша освіта…

— Та до чого тут освіта?! — Вікторіо дивиться на свою долоню, ніби в ній мав залишитися відбиток моєї руки. — Он у Льоника диплом, а він знає тільки двадцять три літери і ті переставляє на папері, як шахіст-початківець фігури на шаховій дошці. Отака журналістська освіта, до того ж заочна. А в тебе органічне чуття слова і професійне знання мови, творче мислення. Б’юсь об заклад, що ти в дитинстві писала вірші чи оповідання. Зізнавайся — писала? Правда ж, писала? Чи й зараз пишеш у шухляду?

— Ні! — майже кричу і втікаю в коректорську.

Серце б’ється так, ніби я навперегін зі своєю «Ладою» бігла. Зараз не пишу. А в дитинстві… Звідки я знаю, писала чи не писала в дитинстві? Звідки мені це знати?! Але на роботі нікому нічого не кажу про «білу пляму» у своїй пам’яті. Боюся, тоді до мене будуть ставитись, як до інопланетянки. Або як до хворої на голову. Що, в принципі, одне й те саме. Хай краще сприймають Енну Сніжницьку як замкнуту особу, яка не любить розповідати про своє минуле.

Робочий стіл іще порожній. Поки писаки свої опуси понаписують, читака може й чаю попити. Вмикаю електрочайник. Цікаво, думаю, як би на моєму місці вчинила Єва? О, вона нізащо б не проґавила шанс піднятися хоч на щабель вище.

Не знаю, за що Єва любить мене. Але вірю, що справді любить. Іноді вона називає мене старшою сестрою, хоч я завжди почуваюся при ній молодшою. Єва любить навертати мене на розум, вона рішучіша, веселіша та відвертіша. Я знаю про неї все-все, аж до найінтимніших подробиць: про всі її кохання і закоханості, про маленькі любовні пригоди та великі розчарування. Я не можу так розкриватися, як вона. Моя душа — як «чорна скринька». Здається, це Беррес Скіннер так називає людську душу. Але навіть він не писав про «чорну скриньку» з подвійним дном. А в мене вона саме така. Десь там, між першим і другим дном, під грифом «цілком таємно», заховано щось дуже важливе, щось, що було