Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

а деякі красиво цвіли. Перед входом зроблена гарна веранда із різьбленими поручнями і плетеними меблями. Над верандою — відкрита тераса другого поверху. Ну точно будинок охочого до прекрасного багатія, а не карпатської цілительки. Це ж як треба було догодити жителям села, щоб вони зробили таку красу? Це ж і грошей чималих коштувало. Нік не встиг порахувати в голові, скільки ж грошей на все це треба, як на ходу налетів на Івана, який зупинився відкрити двері. Іван повернувся і пильно подивився на відвідувача. Спочатку погрозливо, а потім як на міського божевільного. Відступив крок назад і пропустив гостя у будинок. Сам заходити не став, а тільки закрив двері. Нік обережно зробив пару кроків, пройшовши в передпокій. Праворуч від нього були двері в іншу кімнату, попереду — великі скляні двері, що вели до зали. Він нерішуче завмер, не знаючи, що робити.

— Ну, чого зупинився? — із залу долинув жіночий голос. — Заходь.

Нік невпевнено зазирнув до зали. Перед ним була середніх розмірів кімната, яку можна було назвати і приймальнею, і їдальнею. Протилежна стіна зроблена з вікон, і яскраве сонячне світло заливало всю кімнату. Посередині стояв великий обідній стіл. За ним, напевно, могло б поміститися чоловік двадцять. Ліворуч від нього на другий поверх вели дерев’яні сходи. Праворуч великий камін, перед яким стояли зручні великі м’які крісла. У кімнаті нікого не було. «Дивно, і хто тоді зі мною говорив?» — подумав він.

— Ну, здрастуй, Ніку. Нарешті ти прийшов, — голос йшов від одного з крісел перед каміном. Гість підійшов ближче і побачив стареньку жінку, яка сиділа у кріслі. Вона була невисокого зросту і повністю втонула у величезному кріслі, тому він її і не одразу помітив.

— Добрий день, Ліно! Вам вже подзвонили і розповіли, що я до вас збирався?

— Ну, Марія відразу подзвонила. Вона знає, що чужаків я сюди не пускаю.

— Значить, ви вже знаєте, навіщо я до вас приїхав? То чи можливо буде подивитися, як ви працюєте і взяти у вас інтерв’ю?

— Звичайно знаю, навіщо ти до мене приїхав. А ось чи знаєш про це ти? Звісно, ти можеш залишитися. Я побесідую з тобою, ти подивишся, а там видно буде. Будеш жити тут, заодно і відпочити зможеш.

— Величезне спасибі, Ліно! А то я боявся, що ви мене проженете. Мене дорогою всі лякали, що навіть на поріг не пустите.

— Й правильно робили, що лякали. Вони ж не знали, хто ти. А чужим тут робити нічого.

— Я тоді збігаю за речами і Михайла відпущу, бо він чекає мене на дорозі.

— Не поспішай. Іван уже пішов за твоїми речами і Михайла він відпустить. А ти поки тут влаштовуйся.

— Аню, йди сюди, — тихо сказала Ліна. Нік роздивлявся на всі боки, але поруч нікого не було.

— Пробачте, що ви сказали? — запитав він розгублено.

— Це я не тобі, — відповіла знахарка.

І дійсно, на другому поверсі грюкнули двері кімнати і чиїсь швидкі кроки зашаруділи по дерев’яній підлозі. Нік обернувся і побачив на сходах молоду дівчину. Вона спритно збігла вниз і зупинилася поруч із кріслом, в якому сиділа мольфарка.

— Але як вона могла вас почути? — запитав Нік. — Ви ж сказали ледве чутно.

— Іноді, щоб тебе почули, немає потреби волати. Та й ти, напевно, забув, де знаходишся? — відповіла Ліна і, повернувшись до дівчини, сказала: — Аню, будь ласка, покажи Ніку його кімнату. Ту, що вчора приготували. Він погостює у нас тиждень. А може і більше. Раптом йому сподобається. І давайте через хвилин тридцять обідати будемо.

Вони піднімалися сходами, намагаючись менше шуміти, щоб не заважати Ліні. Нік йшов за дівчиною і розглядав її красиву фігуру. Він завжди на сходах пропускав дівчат вперед, щоб помилуватися виглядом ззаду.

— Ніку, припини розглядати ноги Ані, — пролунав, як грім, голос Ліни, хоча вона, як завжди, говорила дуже тихо. — Ти не для цього сюди приїхав.

— Ніку, це правда? — Аня обернулася, подивилася на нього і почервоніла. — Припини негайно!

— Хіба я винен, що у неї такі гарні ноги і попа? — з посмішкою відповів гість.

— Що ти собі дозволяєш! — Аня почала ображатися, хоча було видно, що такі слова були їй приємні. — Давай, іди попереду мене.

Нік слухняно обігнав дівчину, нахабно зазирнув їй при цьому у вічі, задоволено помітивши іскорки в них, і залите фарбою обличчя. А ще йому здалося, що хтось внизу в кріслі легенько посміхнувся. Звичайно, це йому здалося. Бачити Ліну він не міг та й голос звучав суворо.

Вони піднялися на другий поверх. Там виявилося чотири спальні і дві ванні кімнати. «Нічого собі! — подумав Нік. — Та тут все, як у кращих будинках!» Навпроти сходів була кімната Івана та Галини, праворуч кімната Ані і ванна, ліворуч кімната Ліни і, як виявилося, гостьова для Ніка. Аня показала йому кімнату. Тут і стала помітна різниця між цим будинком і будинками багатіїв. Кімната була невелика, метрів п’ятнадцять, без обробки, стіни з дерев’яного бруса, як і весь будинок, в ній стояло ліжко, стіл, шафа для одягу і полиці для книг і більше нічого не було.

— А що, телевізора немає? — здивовано запитав Нік.

— Ні. У будинку немає телевізорів, — відповіла Аня.

— А як же ви новини дізнаєтеся, ви що, зовсім передачі не дивитеся?

— А навіщо вони нам? Жахи життя нам нема чого знати. Горя і біди тут і так вистачає,