Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

Дорога круто піднімалася вгору у прірві між двома передгір’ями. Напевно, її ще вода в доісторичні часи проклала. По обидва боки шляху йшли вгору пагорби, порослі молодою зеленіючою травою, що плавно переходила в ліс. Вони добиралися вже майже годину. І коли виїхали на верх чергового пагорба, перед ними відкрилася фантастична картина. Величезна галявина, з усіх боків оточена лісом, а в її кінці, там, де зелена трава переходила в ліс, стояв будинок. Нік очікував побачити перекошену стару хатинку, в якій, на його думку, і повинна була жити найстаріша і могутня мольфарка. Як же він здивувався, коли перед ним, хай і далеко, але виріс гарний і сучасний дерев’яний двоповерховий будинок.

— Нічого собі живуть маги у вас! — не зміг стримати подиву Нік.

— Так, будинок красивий вийшов, — відповів Михайло. Було видно, що і він доклав до цього руку. У його словах відчувалася гордість за добре зроблену роботу.

— Все село будувало. Ми ж усі їй вдячні. Майже в кожній сім’ї є хтось, кого вона вилікувала, врятувала або поставила на ноги. Ось всі й вирішили зробити їй такий подарунок. А до цього тут стояв старий будинок на дві кімнати. В одній вона приймала людей і лікувала, а в другій спала. Навіть кухні не було. Вона бігала в сарай, там і їжу готувала, і трави лікувальні заварювала.

— І що, вона одна живе у такому великому будинку?

— Ні. У неї часто учні жили. А зараз там весь час мешкають Іван з Галиною. Допомагають їй по господарству. Самій їй вже важко стало. А вона їм доньку врятувала. Кажуть, рак у доньки був. Помирати вже зібралася, але порадили їй до Ліни приїхати. Довго вона з нею мучилася. Десь зо два місяці доглядала. Але повністю вилікувала. Донька в місто виїхала і там з чоловіком і дітьми живе, а Іван та Галина в знак подяки тепер з Ліною живуть. Все для неї роблять. І дівча молоденьке живе у цілительки зараз. Подейкують, що учениця славна, замість Ліни потім буде. Нетутешня. Сирота. Мамку привозила до Ліни. Але пізно. Не змогла їй допомогти. Померла. А дівчисько, видно, талант мала, що Ліна її в учениці взяла. Вже два роки як вчиться.

Поки Михайло розповідав, вони доїхали до середини галявини. Будинок було вже добре видно. І зараз він виглядав ще кращим. Дорога розсікала навпіл галявину і було помітно, що впирається вона прямо у ворота і нікуди більше не веде. Якраз посеред галявини з обох боків дороги росли два величезних дуби, утворюючи ніби арку над дорогою. Дивно, і звідки тут виросли два дуби серед поля? Михайло доїхав до дерев і зупинився.

— Ну все, злазь — приїхали, — сказав Михайло, зіскочивши на землю.

— Слухай, а чому далі не можна? — запитав Нік. — Адже ні воріт, ні огорожі немає. Та й до двору метрів сто залишилося.

— Не можна, і все. Такі правила. А порушиш — біда буде. Он, глянь на узлісся.

Гість обернувся в той бік, куди показував Михайло, і йому відібрало мову. Десь за п’ятдесят метрів від них, на кордоні між галявиною і лісом, стояли два величезних вовки. Він спочатку подумав, що це собаки, але, придивившись, зрозумів, що це все-таки вовки. І стало лячно. І вже зовсім не хотілося йти далі.

— А-а-а як же я піду сам далі? — злякано запитав Нік. — Вони ж мене наздоженуть.

— Не наздоженуть. Вони вартують. Не сходь з дороги. І найголовніше, якщо вона не прийме і відправить назад, не сперечайся, а відразу повертайся. Будеш сперечатися або якщо Ліна відчує небезпеку, сірі будуть через хвилину. Я тебе тут почекаю. Мені далі не можна.

— Михайле, а, може, передзвонити їй? Домовитися спочатку. Все-таки не по таку екзотику я сюди їхав.

— Не бійся. Нічого не буде. Просто коли не впустить тебе, тоді одразу назад. А так нічого не станеться. І сумку не бери із собою. Якщо все добре, потім забереш, а ні — то легше повертатися буде.

— Дякую тобі, Михайле. Піду спробую. Я стільки всього бачив, але в такій ситуації вперше в житті.

Нік дістав із кишені гаманця, відрахував Михайлові обумовлену суму і нерішуче пішов у напрямку до будинку. Озираючись у бік лісу, де нерухомо стояли два вовки, він наблизився до двору. Будинок і двір оточував невисокий дерев’яний паркан. Швидше за все, він ні від чого не захищав, а просто відділяв галявину від двору. Ворота були відчинені. На одній із ворітниць сидів ворон і пильно спостерігав за Ніком. «Мабуть стереже», — подумав журналіст. Ніби на підтвердження ворон голосно каркнув, кивнув головою і полетів у двір. Нік сіпнувся, злякавшись воронячого каркання, і зупинився. Все менше й менше йому хотілося заходити у ці ворота.

— Ну, що став? Проходь, раз прийшов, — невидимий чоловічий голос через ворота налякав Ніка ще більше, ніж каркання ворона.

— Ти ж не біля воріт стояти прийшов, — додав чоловік, з’являючись із-за воріт. Йому було років п’ятдесят. Він був міцним і хоч не таким високим, як Нік, але здавався сильним.

— А ви Іван? — здогадався гість.

— Ну ось, вже все розпатякав Михайло. Ох, і задам я йому прочуханки!

— Не треба. Це моя допитливість. Він просто трохи розповів про вас.

— Гаразд. Все одно вилаю. Пішли в будинок, чого тут стояти.

Нік нерішуче увійшов до двору. І здивувався ще більше. Будинок і подвір’я нагадували житло якогось не надто багатого мільйонера, поціновувача краси. У дворі було розбито чудові клумби. Доріжки викладено гарною плиткою. Дерева, правда, були як зі звичайного саду: яблуні, груші, вишні та інші. Всі вони вже зеленіли,