Жозеф Анрі Роні-старший - На нові землі

Аун і Зур йшли вже чотирнадцять днів. Якась таємнича сила заважала їм повернутися до орди, перше ніж вони досягнуть таких степів і лісів, де знайдеться достатня кількість м’яса й рослин, придатних для харчування людини.

В горах не можна жити. Весь час, аж до настання весни, на людину там чекають небезпеки. Земля в горах довго залишається голою, тоді як по долинах вона вже вкрита свіжою зеленню.

Майже щовечора мандрівники мали і свіжину, і коріння, щоб втамувати голод. Вони йшли на південний схід. На дев’ятий день буків стало більше, ніж ялин, все частіше зустрічались дуби й каштани. Аун і Зур знали, що наближаються до рівнини. Звірів тут блукало значно більше; щовечора мандрівники пекли м’ясо та коріння і засинали просто неба, під щоразу теплішими зорями.

На чотирнадцятий день досягли кінця гірської місцевості. З обох боків величезної річки простелилась безкрая рівнина. Стоячи на схилі базальтового рогу, що заходив у степ, товариші розглядали землю, де ще ніколи не ступала нога ні уламрів, ні ва. Внизу росли незнайомі дерева: баніани, що кожне утворювало цілий гайок, пальми з листям, подібним до величезного пір’я, зелені дуби на підгірках, бамбук, що тягся вгору, ніби велетенський очерет. Безліч квітів своїми пахощами сіяла навкруги таємничу радість.

Аун і Зур стежили переважно за звіриною. Високі трави, очерети, бамбук, деревовидні папороті і горби ховали від очей її скрадання. Можна було бачити, як хутко тікає гурт прудких антилоп; он наближаються коні та онагри[4], пасуться зебу[5]. За звивиною річки з’явились олені, зграя диких собак оточила сайгака. Трава ховала гримучих змій; пави, фазани, дрібні папуги гніздились на околицях пальмових гаїв, а серед віття ховалися мавпи. В річці поринали гіпопотами, і, немов колоди, плавали крокодили.

Уламри завжди мали б тут смажене м’ясо на вечерю! Від сподіванок на сите й приємне життя у мандрівників аж дух захопило. Вони спускались все нижче й нижче, і повітря теплішало, а камінь пік їм п’яти.

Коли до рівнини було вже зовсім близько, їх зупинило стрімке урвище.

Уламр гнівно щось вигукнув, а Зур зауважив:

— Ота земля повна засідок! Аун і Зур майже не мають зброї. А тут нас не досягне жоден звір-людожер.

Наче на підтвердження його слів в ущелині промайнула тінь лева. Аун відповів:

— Зур сказав правду. Ми наріжемо дротиків, списів та дрюків, щоб бити здобич і перемагати звірів-людожерів.

Тіні на кам’яному розі подовшали, день згасав у рожевому присмерку. Аун і Зур попрямували до молодого дуба, щоб наробити з нього зброї. Вони вміли майструвати списи й дрюки, обробляти ріг, гострити каміння, гартувати на вогні дерево. З того часу, як вони вийшли з печер, їхні сокири затупились, а інша зброя майже не поновлювалася. Невиразне передчуття змушувало їх, перш ніж ступати на цю небезпечну землю, якнайкраще озброїтись.

Вони обламували гілля, аж поки сонце не лягло на обрії великим червоним вогнищем. Далі мисливці почали приробляти до ратища рогове вістря, кістки й камінці, зібрані в горах.

— Надходить ніч, — сказав Аун. — Ми будемо працювати до ранку.

Вони зібрали купу сухого дерева, і Зур лагодився підпалити її за допомогою сірчаного колчедану та кременю, тимчасом як його товариш настромляв на загострену палицю цілу чверть гірської кози.

Та раптом їх примусив випростатися звірячий рев, що нагадував регіт гієни. За п’ятсот ліктів від урвища мандрівники побачили невідомого звіра. Він мав тулуб леопарда, червону шкуру з чорними плямами і великі, більш променисті, ніж у тигра, очі. Два довгих і дуже гострих зуба витиналися з верхньої щелепи, а будова тіла свідчила про його надзвичайну рухливість.

Аун і Зур збагнули, що це хижак, але він не скидався на жодного з тих страховиськ, що живуть по той бік гори. Він здавався не дуже страшним. Списом, дрюком чи дротиками Аун легко перемагав звірів такого розміру. Аун був не менш сильний і прудкий, ніж Нао, переможець кзамів, сірого ведмедя й тигра.

І він вигукнув:

— Аун не боїться червоного звіра!

Звір ревнув удруге, ще більш пронизливо та хижо, і лють його здивувала воїнів.

— Голос у нього могутніший за тіло! — зауважив Зур. — Його зуби гостріші, ніж у всіх інших хижаків.

— Аун убив би його одним ударом дрюка!

Звір плигнув на двадцять ліктів. Нахилившись над урвищем, Аун побачив внизу другого звіра-велетня, що біг підтюпцем. Це був молодий гіпопотам з грубою шкурою, із схожими на молоді верби лапами і величезною тупою мордою. Він силкувався добігти до річки. Але махайродус[6] на кожному повороті заступав йому шлях, і тоді гіпопотам зупинявся і ревів, широко роззявляючи рота.

— Червоний звір надто малий, щоб подолати гіпопотама! — сказав Аун. — Гіпопотам не боїться й лева.