Марек Краєвський - Кінець світу в Бреслау

дев’ята година ранку

Кримінальний вахмістр Курт Смолож був одним із кращих працівників бреславського Управління поліції. Злочинці ненавиділи його за брутальність, а начальство цінувало за лаконічність рапортів. Один з його керівників цінував у ньому ще й іншу рису — кмітливість. Цю рису Смолож виказав того ранку дуже виразно, до того ж двічі. Першого разу, коли увійшов до обличкованого під чорне дерево кабінету Мокка й побачив на чолі шефа червоний слід від персня-печатки — безсумнівний знак того, що радник спирався на нього змученою головою. Смолож не повідомив тоді про жахливий злочин у будинку «Під Грифами», куди вони мали негайно з’явитися за наказом кримінального директора Гайнріха Мюльгауза. Він знав, що в цю хвилину Мокк нічого не зрозуміє.

— Чекатиму на Вас, пане раднику, в машині, — сказав Смолож і вийшов, аби припаркувати свого чорного «адлера» під брамою Управління поліції.

Так швидко вахмістр пішов не лише із цієї причини. Про іншу Мокк дізнався, коли, лаючись, втиснувся на сидіння поруч із водієм. Він побачив вкриту рудими волосками руку Смоложа із пляшкою молока. Мокк відкрив її і пожадливо зробив кілька ковтків. Тепер він був готовий вислухати Смоложеве повідомлення. Машина рушила з місця.

— Будинок «Під Грифами», восьма ранку, — Смолож говорив лаконічно, як і писав рапорти. — Швець Роміґ не витримав смороду й розвалив стіну своєї майстерні. За стіною був труп.

Від Шубрюкке, де знаходилося Управління поліції, до Ринку було недалеко. Мокк допивав останні краплі молока, а Смолож паркував «адлера» під будинком Державної лотереї на Ніколаї-штрасе. За будинком «Під Грифами», у внутрішньому подвір'ї, перед маленькою шевською майстернею очікував поліцейський у мундирі. Побачивши їх, він віддав честь. Біля поліцейського стояв вусатий сухотник, що з героїчними зусиллями тягав на собі шкіряного фартуха, і товстуха, яка ніяк не могла збагнути, чому на брудному подвір’ї немає жодної лавки. Магнієві спалахи щокілька секунд освітлювали вбогу комірку, сповнену смороду прогнилого від поту взуття й кісткового клею.

Мокк і Смолож увійшли досередини й відчули інший, добре їм знайомий сморід, що його ні з чим не можна було сплутати. Липка від клею стійка ділила майстерню на дві частини. Дві стіни прикривали полиці, на яких купами лежало взуття. У третій було невеличке вікно й двері, а від четвертої несло цим знайомим смородом. У стіні був прорубаний неправильних розмірів отвір, десь метр на метр. Перед ним стояв навколішки поліційний фотограф Елерс і запихав свого об’єктива в темну комірчину. Затискаючи носа, Мокк зазирнув досередини. Ліхтарик вихопив з темряви безволосий череп, обтягнутий напіврозкладеною шкірою. Руки й ноги прив’язані були до гаків на протилежній стіні комірчини. Радник іще раз глянув на обличчя трупа й побачив жирного хробака, що вгризався в залите більмом око. Мокк сягнистими кроками вийшов з майстерні, зняв пальто, кинув його поліцейському і, широко розставивши ноги, виблював, спершися руками об стіну. Смолож, почувши характерні звуки, що їх видавав шеф, не міг собі пробачити того, що він не передбачив таких наслідків поєднання похмілля, молока й напіврозкладеного трупа. Мокк вийняв з кишені брюк хусточку зі своїми ініціалами, вишитими Софі, й витер рота. Тоді підніс обличчя до неба й пожадливо ковтав краплі дощу.

— Візьміть-но кирку, — звернувся він до поліцейського, — і розваліть стіну так, аби звідти можна було витягти цього мерця. Смоложе, зав’яжи собі хусткою рота й носа та обшукай комірчину й кишені трупа, а ти, Елерсе, допоможи Смоложеві.

Мокк одягнув світле пальто, поправив капелюха й розглянувся довкола.

— Перепрошую, хто ви? — спрямував він сяючу усмішку в бік товстої пані, що тупцяла на місці.

— Ернст Роміґ, швець, — запобігливо відрекомендувався сухотник, хоч його ні про що не питали. Він підняв плечі, аби поправити свій шкіряний обладунок.

— Я — управителька будинку, — буркнула пані. З її масного, накрученого на папільотки, волосся, облазила дешева фарба. — Покваптеся, шановний пане, чи ви гадаєте, що я можу тут стояти бозна-скільки й перейматися тим, скільки доведеться доплатити прибиральниці за миття стіни, яку ви загидили?! Я — Матільде Кюн, представник власника, а хто ви такий?

— Ебергард Мокк, дамський боксер, — відбуркнув кримінальний радник і, рвучко відвернувшись, знову ввалився до комірчини. — Елерсе, наведи тут лад і позбирай все важливе. Смоложе, допитай їх.

Сказавши це, він підтюпцем побіг до вестибюлю, оминаючи Смоложа, що стояв з опитуваними під однією парасолею й намагався вберегтися зміїної отрути й туберкульозних паличок. У брамі Мокк привітався з доктором Лазаріусом з поліцейського моргу. За ним повільно йшло двійко людей з ношами.

Мокк зупинився перед будинком і байдуже споглядав досить жвавий о цій порі вуличний рух. Якісь двоє молодих людей так захоплено дивилися одне на одного, що не помітили його. Юнак ненавмисне штовхнув радника й одразу перепросив, увічливо піднявши капелюха. Дівчина глянула на Мокка й швидко відвернула посіріле від утоми обличчя. Розмарі, очевидно, не на користь пішло нічне колисання в екіпажі.

Мокк роззирнувся навкруги й швидким кроком рушив до квіткової крамниці Апельта. У підмальованих очах пухкої квітникарки він зауважив цікавість. Мокк замовив кошик з п’ятдесятьма чайними трояндами й доручив доправити його за адресою «Софі Мокк, Редіґер-пляц, 2». На кремового кольору картці, що її він наказав додати до букета, Мокк каліграфічно вивів: «Більше ніколи, Ебергард», заплатив і залишив квітникарку наодинці зі своїм зростаючим здивуванням.

Він замалим не перечепився об якогось продавця газет. Втиснувши хлопцеві кілька пфенігів, Мокк позбувся його і, тримаючи газету під пахвою, навскоси перетнув Ринкову площу. За хвилину він уже сидів в автомобілі, палив першу