Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

згодні всі комуністи з політикою партії? Не збрешу, скажу відверто: ні! Є дволичні, є такі, що мислять зверхньо, а є, що бачать лише свою хату з краю. Скажу більше! У цій залі навіть слухняні й ті не одностайні, багато хто ховає в собі сумніви, як жабу на грудях.

— Не розумію, ти про що?

— А про то, сільська твоя голова. Дуже мало щирих та відданих партії, на яких вона могла б покластися.

— І що це…

— А це те, що треба зламати гнилого хребта. Бити й вибивати старе, аби з’явилося нове.

— Як там тебе? Іван Єгорич? Так слухай, Єгоричу. От я бачу костюмчик старенький у тебе. Пальтечко діряве. Як воно тобі, не зимно? Нині лютий морозний…

— Тому що я не женусь за матеріальним. Ти от засуджуєш мене, по очах бачу. Таких, як ти, я сотні зустрічав. Але я тобі не збрехав. Я вірю, що ми можемо створити справедливе суспільство!

— А люди ж як? Як бути?

— Слухай, я бачу, що ти чолов’яга не вельми розумний, не вчився, певно, як слід. Ціль потребує жертв, зусиль, старань. От побачиш, ще з десяток рочків — і все зміниться…

— Та ти…

Федот закипів, стиснув кулаки й дивився на співрозмовника. А той прижмурив очі у дві тонкі щілинки, на блідуватому обличчі мороз намалював легкі рожеві плямки, край носа почервонів, мов ягода влітку. Він чекав. Нехай цей селюк вдарить, випустить свою злобу, проявить своє куркульське нутро. Так навіть краще, усім буде зрозуміло, що це є ворог. Стоїть — величезний, вигодуваний, у доброму кожусі, у новій шапці. Звідки в нього? Так, одноосібник, одразу видно. Не хоче вливатись, бути як всі. Так, нехай б’є, так навіть краще… А Іван Єгорич переживе, не вперше бути битим. Аби був сенс, а потерпіти він готовий. Федот підвів руку, стиснув великий кулак так, що, здавалося, пальці розчавлять власну долоню.

— А-а-а! — рикнув Шевченко, розвернувся і швидко попрямував геть.

Він робив кроки, широко розставляючи ноги, серце його стукало, наче конячі копита клусом. У голові все кружляло, крутилось лютневою хуртовиною. Федот вийшов за двір, обкладаючи себе прокльонами за те, що пішов на ці збори, і обіцяв же собі — ніколи в житті більше! А в його спину вистрілив погляд сірої та непримітної людини, що стояла на ґанку кам’яного будинку. Ця людина дивилась на фігуру, що зменшувалась, трошки хиталась і от-от мала щезнути за найближчою хатою. Іван Єгорович усією непростою матерією душі усвідомлював, що це не остання їхня зустріч. Скоро він знов побачить цього величезного чолов’ягу, подивиться знов у ці вперті очі, побачить його стиглі кулаки. І вже оця зустріч буде останньою для них обох. Це сильне передчуття зненацька схвилювало комуніста, він помацав у кишені, витяг цигарку, стиснув її тонкими, потрісканими губами. Поліз по сірники, полум’я слухняно спалахнуло, він підніс вогонь до цигарки, і цієї миті яскраве полум’я висвітлило горішню частину пошарпаного сірого пальта, де певної миті можна було роздивитись дві маленьких потьмянілих плями, що мали колір старої засохлої крові.

Федот заспокоївся. Шура казала правду — не швендяй по тих зборах, рано чи пізно отримаєш у лоба. Вона жіночка м’яка, іноді навіть занадто. Пам’ятає, як вперше її побачив, стала як той помідор, по всьому обличчю червоним залилась. Соромилась. Перший він у неї — чоловік, що її пізнав. Та й як це, брати жінку, яку вже хтось використовував? Не по-людськи воно якось. Нехай ці міські що завгодно роблять, хоч у самих трусах ходять, а дівчина має лишатися дівчиною до шлюбу. Уже десятий рік пішов, як Федот привів у свою хату Сашу, а вона як була боязка, так і лишилась. Спокійна за вдачею; ну, буває, хвицнеться, мов неприборкана кобилка, але це раз на рік, а так все з дітьми порається. Лише про них і турбота.

Морозний вітер плив по обличчю, студив його. Коли Федот дійшов до власної хати, то трошки охолов. Він заспішив у двір, пройшов до стайні, відвідав, як зазвичай, Жвавого. Кінь стояв, зрідка пирхав, пускав білі хмарки з ніздрів, мов парова машина. Бачив її Федот у кума в сусідньому селі. Парова молотилка.

— Як молотилка ти, Жвавий. Засумував, мабуть? — чоловік погладив тварину по писку, кінь повів очима.

Розуміє, падлюка, пестощі, знає, яке воно — людське тепло! Утім, що є пестощі, як не ознака розуму? Лише розумна істота може відчувати ніжність до іншого. А Жвавий мізкуватий, уловлює його з напівслова, наче в голову влізає, відчуває: злий господар або добрий, розгублений чи задоволений. І зараз чує, що важко Федотові. На душі камінці, на будинку віконниці. Закритий він у задушливому житті, не дає воно йому вдихнути, перепочити.

— Коняка ти! Шкода, слова не можеш сказати. А мені ж погано, так мені прикро…

— Чого це ти з конем розмовляєш?

Від такої раптової фрази Федот здригнувся. Саша зайшла до денника, у руках у неї димів казан із навареною їжею для свині.

— Та я, цей… Розумієш…

— Ага, розумію. Ти, як з жінкою побалакати, то «Помовч! Не бабина справа!», а як із конем — то будь ласочка. Ото вже й поплив, як шмат масла на пательні.

— Шо це ти, Сашо? Не в настрої, га?

— В якому однострої, ба? — забаламутила Сашка.

Тут Федот зненацька пом’якшав. Іншим разом грюкнув би на неї, гупнув кулаком у стіну: мовчи, усе б тобі язиком молоти! А тепер зімлів він, утомився. Не хотілося бурчати, сваритись. Шевченко подивився на дружину: вона так і тримала задимлений казан, з якого валувала біла,