Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

Світличка, ущент забита селянами, здавалася малою затокою. Волохаті, кудлаті макітри чоловіків, що сиділи низками, котились темними хвилями від вищих на зріст до нижчих. Іноді людська хвиля пінилась білими жіночими хустками, а тоді знов падала до темної голови колгоспного селюка. Федот озирнувся. Стіни синіли шпалерами: на довгих стеблинах важко звисали однокольорові квіти, і лише порожні насичено-блакитні прямокутники свідчили, що колись там були картини, які належали старому господареві. Добротні меблі розкуркуленого вивезли звідси вже давно, лишились самі стільці та стіл, біля якого наразі стояв високий, немов маяк, чоловік. Решта сиділи по лавах. Саме об підніжжя стола, схоже на брунатний глиняний обрій, бились людські хвилі, а чоловік підводився над ними — високий та недосяжний. Це його голос Федот почув у коридорі, а як зайшов, оратор на кілька секунд замовк.

— Товариші! Партія визначає норму заготівлі хліба не просто так. Ми зараз живемо на військовому становищі. Усі буржуї проти нас, товариші! Вони прагнуть розірвати нашу країну на клапті, мов хижі звірі. Капіталісти посилають шкідників та вербують куркулів. Щойно було впіймано контрреволюційну групу на чолі з професором Єфремовим, вони мали намір захопити владу в Україні. От тоді б селянство остаточно потрапило в кабалу, на сотні років! Бо ж визнали п’ять мільярдів боргу капіталістам — за землю. І вам, товариші, довелося б виплачувати відсотки та викуп!

— А нині чим краще? — пролунав голос серед хвиль.

— Тим, що партія веде нас уперед, аби ми скинули кайдани рабства, скинули ганьбу з себе. Так, треба перетерпіти. А ви як думали? Необхідно, аби не лише керівництво, а й ви теж допомагали нашій перемозі.

Ще кілька хвилин він розповідав у якнайсвітліших тонах про майбутнє царство рівності й добробуту. Чоловіки вовтузились на місцях, жінки голосно позіхали, чекаючи на наступного оратора, якій мав розповісти про дива радянської науки. Так обіцяв їм Мачула, перед тим як поїхати в злощасний Харків. Федот відшукав очима Петра: той сидів у другій низці, чухав голову, а згодом розгладжував волосся, і здавалось, ніби його ворушить невидимий вітер. Він водив долонею по обличчі, подекуди підводячи руку, немов бажав щось спитати, але одразу опускаючи її, наче шлагбаум. Федот просунувся боком уздовж стіни, трохи ближче до чоловіка, що виступав.

— Тому, товариші, не втрачайте віри! Не піддавайтеся на провокації, не слухайте панікерів. Наша партія знає, що робить…

— А ти хоча б сам у це віриш? — раптом гримнув Федот.

Чоловік-маяк замовк, знайшов очима свого опонента й вилупився на нього.

— Я вірю. Умирати буду, здихати, а вірити…

— А знаєш, у що я вірю? У те, що з мене перша повинність — це заготівля хліба, друга — податок, третя — страховка, четверта — самообложеніє, п’ята — позика індустріалізації, шоста — за землеволодіння, тоді…

— Усе, усе, товариші, — на ноги скочив голова, — наші гості мають відпочити. Подякуємо заступнику з ідеологічної роботи Івану Єгоровичу Горовому. Зараз перед вами виступить комсомолець Костянтин, якій розповість про досягнення радянської науки.

Чоловіки в світличці загомоніли, зашаруділи, а оратор присів у першу низку, пропустивши на своє місце молодого кучерявого активіста, який збентежено посміхнувся, начебто на іспиті. Федот розвернувся і почав просуватися серед тих, хто стояв біля стіни, вийшов у коридор, а згодом і на вулицю. Свіже морозне повітря дихнуло на нього, колючий вітер ухопив в обійми. Шевченко застебнув кожуха, натягнув шапку й нерішуче самотньо став біля входу. У скронях гуркотіли слова, пульсували в жилах; йому стало зимно й спекотно водночас, захотілося пити. Він відійшов далі до паркана, набрав свіжого снігу та кинув у рот. Крижана маса миттєво почала танути, прохолодна вода затопила ротову порожнину. Що ж це за діло? Де тепер правди шукати? Он приходили в 1919-му чеченці, грабували село, жінок тягали. Думали, що це останнє лихо, більше Господь не нашле, змилується. Але ж тепер спасу нема від цієї влади, душать та душать, навіть здохнути не дають. Спересердя гупнув по кривому сірому стовпчику, струсив сніг й осів на опуклий замет біля дороги.

Тут двері над ґанком жалісно зарипіли й з’явився вже знайомий Федоту чоловік, що виступав. Шевченко затупотів, мов кінь, а чужинець спокійно витяг цигарку, прикурив і задимив, як паровоз на повній швидкості. Певний час Федот топтався, а згодом попрямував до партійного оратора. Той спокійно дивився, як здоровенний чолов’яга з короткою бородою, широкими вилицями та качиним носом наближається до нього. На фізії хлібороба так і читалося: зараз підійде та почне нудити щодо продподатку й іншої маячні. Знав Іван Єгорич таких, спілкувався неодноразово. Єдине в них на думці: аби лиш свій живіт повний був. Не можуть вони мислити широко, бачити далеко. Не хочуть зрозуміти, що класова боротьба не закінчилась, експлуататори та решта погані причаїлись, їх треба пильнувати та знищувати. Бо не матиме спокою пролетаріат. Будуть тяжіти над ним одноосібники й покидьки, як отой, що до нього йде.

— Ти от скажи, хіба у твоїй партії всі такі бездушні? — одразу почав Федот.

— Дивлячись щодо кого, — відповів чоловік-маяк.

— До всіх. Невже всі так підтримують оце — щоб з людей останні крихти вибивали?

— Слабодухих та боягузів вистачає.

— О-о-о, то значить не більшість вас таких-от віруючих?

— А ти що вважав, що партія питає, як їй краще діяти? Вона вказує напрямок, керує.

— І людей не пита…

— Люди твої помиляються. Я от скажу тобі відверто, аби ти розумів. Бесіди такі щоразу проводжу. Чи