Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Максим лежав на бурці поруч ще з десятком поранених козаків. Йому було погано. Вночі пішов дощ. А вранці приморозило так, що козацькі бурки затужавіли, неначе зроблені з жерсті. Щоб козаки не захворіли на простуду, сотники роздали коньяк і ром, які були в полковому запасі. Потім поранених прив’язали на брезентових ношах до коней і відправили назад, до інтендантської роти. А потім, після довгої дороги, — в госпіталь до Тифліса.

У військах тилу вже множились комітети й об’єднання. Над імперією червоними загравами вставав привид революції.

Рана була погана й загоювалась дуже довго. За п’ять місяців зрікся цар Микола, й з військ потягнулись додому ешелони дезертирів. В армії панував хаос, подекуди вже стріляли в офіцерів. У госпіталь до Максима заїхав Степан Субота, якого з переформованим кінним полком переправляли в Карпати. Степан заскочив лише на пів години, привіз Максиму його речі та шаблю — домаху зберегли козаки.

На цьому турецька кампанія для Максима Рудинського закінчилась. Він з нетерпінням чекав повного одужання, щоб якнайскоріше повернутись у рідну Звенигородку.

Травень 1917 р.

Дорога додому була важка і довга. Почалася розруха. Потяги ходили не за розкладом. Станції переповнили дезертири, що повертались з фронтів через Україну. На кожній пересадці доводилось сидіти без їжі й без сну по два-три дні, — й то добре, що хоча б весна, а не січень.

Найперше, що впало у вічі Максиму в станційних містечках, — це величезна кількість розхристаних, брудних, нерідко п’яних солдатів. Солдати й студенти, цивільні, офіцери й навіть генерали — всі носили червоні банти. Романтика революції всім затьмарила розум. Фаетони ізвозчиків й багаті поміщицькі карети — оздоблені червоним. Кілька разів Максим бачив, як загони засмальцьованих і злих робітників з гвинтівками в руках поспішали кудись за місто.

Солдати з червоними бантами грабували перехожих — «буржуїв», на станціях шастали мародери. У Максима двічі норовили відібрати шаблю, хоча він і носив її в промасленій овечій шкурі — щоб не так кидалася у вічі. Першого разу допоміг Георгіївський хрест на грудях — солдати ще поважали звитягу. А наступного — наган, схований у кишені. Довелося скочити на ходу не у свій потяг.

Та все-таки в травні Максим, схудлий і затятий, зійшов з вагона в Бобринській. Далі потяги не ходили. Йшов сонячною, переповненою людьми платформою, знайомий теплий вітрець лоскотав шию. Ось вона — рідна земля! Черкащина! В суворих турецьких горах Максим частенько уявляв собі такий сонячний день, весну і — повернення додому! Хоча… Здається, тут, на станції, він не потрібен нікому.

Раптом біля виходу зі станції Рудь побачив озброєних людей — з шаблями, в шапках з червоними шликами. Та це ж… Запорожці! Козаки!

— Марко!

— Максим! Рудь!

Марко Вдовиченко, сусід і друг з дитинства! Марко скочив з коня, поривчасто обняв Максима. Тоді відійшов на крок, оглянув зі щирим захватом.

— Оце так! Георгій! Виправка. Воював!

— Воював…

— Де?

— З турком. В полку кубанців.

До них підійшли ще кілька… козаків.

— Знайомтесь. Це — мій друзяка, товариш, Максим Рудь. Он, Георгіївський кавалер, з турецького фронту. Козак! Це — мій побратим Іван Лісовенко. А це — наш кошовий Семен Гризло.

— Кошовий Звенигородського вільного козацтва, — суворо поправив Марка Семен. Русявий, з козацькими закрученими догори вусами, невеликого зросту, з ясними пронизливими очима, Семен відразу ж сподобався Максиму.

— Нічого собі — козаки! Ну ви даєте! Я про таке тільки мріяв! Це ж… Україна!

— То ти — з нами? Козак?

— У мене й шабля є! Ледве довіз.

Максим зняв з плеча ремінь, обережно розв’язав волохату, змащену мастилом овечу шкуру. Марко присвиснув:

— Не все ж то козак, що шаблі не має!

— У турецького паші добув. У бою…

— Вся в сріблі! — шанобливо сказав хтось з козаків.

— Довга яка. З орлом…

— Шабля орла. Кубанці кажуть, це — клеймо старого українського майстра. Тільки звідки воно — в Туреччині?

— Поїдеш з нами? Ми коней перегоним на станцію. До Єрок, — спитав Семен. Як потім помітив Рудь — у справах він завжди говорив коротко і суттєво.

— Звичайно, поїду, козаки. З вами для мене — честь!

— …Ми почали ще в березні — як тільки відрікся цар. Ананій Шевченко, Сорока, Антін Шкільний, Шаповал, Грицько Іванченко зі Смоктієм. То вони перші дістали дубові списи під стріхою. Уявляєш? Справжні дубові, ще гайдамацькі. Ніколи б не повірив, якби не бачив. Їм по сто п’ятдесят років — а вони як нові. Дуб!

Максим слухав Семена й краєм ока бачив, як у відчинених дверях вагона відбігають знайомі до болю краєвиди. Зелені поля, ліси, балки, урочища. Він не бачив рідну землю майже чотири роки! Рудь відразу ж знайшов спільну мову з Семеном. Шкільний вчитель, грамотний — мав про що говорити зі студентом університету. Хоча й провчився Максим у Києві заледве два літа.

У Семенові відчувалась величезна спокійна сила. Справедливий аж до нетерпимості, любив своїх воїнів якоюсь звірячою любов’ю, дбав про козаків коша, особливо щодо провіанту для людей і коней. Сміливий і спокійний в бою, та інколи в ньому пробивалась гаряча шаленість, яка допомагала вивести бійців з найважчої пастки. Його любили й поважали козаки, бо в краї ще досі живі традиції запорожців. Звенигородщина — козацький край, козацька земля!

— …У Звенигородці стояли військові частини, то більшовики вели пропаганду. Як зрікся цар Микола, з’явилась і рада робітничих і солдатських депутатів і навіть профспілки. Та вони чужі тут. В основному — євреї та пролєтарії зі Смоленщини. Їхня пропаганда багатьох не торкає. «Заводи