Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

рабочім» — селянам не треба. «Зємлю крєстьянам» — то земля і так наша. Селяни не розуміють, нащо ділити порівну. Це значить — у хазяїна забери, ледарю віддай! Тому більшовики тут не мають сили. А ми — маємо! В березні й пройшов перший з’їзд Вільного Коша.

— На ньому Семена вибрали кошовим отаманом, — встряг у розмову Марко. — І постанову прийняли, що до козацтва не можна приймати кримінальних злочинців та людей, ворожих до України.

— Зброї вистачає?

— Ми відразу захопили військові склади зі зброєю. Кіш боронить села від дезертирів, які йдуть з фронту. Найбільша в повіті — Кирилівська сотня — до тисячі козаків. У Моринській — п’ятсот шабель.

— А хто сотники?

— Тарасівської — Ананій Шевченко, Вільховецької — Антін Шкільний, Лисянської — Сорока, Козацької — Шаповал, Пидинівської — Красюк. В Єрках ось — брати Піхоти.

— Я на фронті більше року командував сотнею. Не вистачило два місяці, щоб отримати чин ротмістра.

— Де на сотника вчився?

— Взимку п’ятнадцятого закінчив школу прапорщиків в Горі, навесні в боях став хорунжим, а восени, в Персії — на сотню. За цей час у полку трьох сотників убило.

— Зараз сотню тобі дати не можу. Хлопці всі стоять. Але згодом — будеш сотником. Як себе покажеш.

— Як уб’ють когось на сотні? Не переймайся!

— Війна буде! Бачиш, Винниченко визнає уряд Керенського. Танцює перед Москвою. Я чув, що він взагалі боїться козацького руху. Для нас Тимчасовий уряд — не указ! Ми за тиждень можемо виставити двадцять тисяч шабель. Це сила! Її треба перетворити в армію з залізною дисципліною. А вони, — Семен махнув рукою, — бояться, що в Петрограді щось не те подумають. Досі граються в «єдіную нєдєлімую», просять автономію. Ой, боюся, дограються. Та пізно буде! Ми зараз не те що автономію — незалежність взять можем. Силою! — Семен від злості вдарив кулаком дерев’яну стінку вагона.

І та злість Семенова заслуговувала на повагу.

* * *

З поїзда Максим зійшов на станції Єрки. Трохи допоміг розвантажувати коней, та Семен його відправив додому — до матері. Максима аж взяла нетерплячка — бо дома не був більше трьох років! Матері з госпіталю передав вісточку, що живий, бо до того й не знала, сердешна, що з ним. До окраїни Звенигородки Рудя підкинув на коні Іван Лісовенко.

Поспішав по знайомій до болю стежині берегом, над Погибною — десь тут запорожці триста років тому перебили татарів, так річку й назвали, бо погибель принесла ворогові. Мав за плечима шаблю в шкурі та солдатський цупкий сидір з дарунками: барвиста перська шовкова хустка для матері, срібні східні каблучки для сестер, пляшка вогненної чачі для батька. Мав на кутку ще знайому дівчинку — мала ще була, як тікав на війну, Оленкою звали. То для неї беріг найкращу каблучку, з червоним каменем.

Стежка зазміїлась посеред верб, потім виходила на знайомі луки, на якому малими ганяли з ганчір'яним м'ячем, потім — через місточок поруч з лавкою, і вже давно — серед біленьких чепурних хатинок. Ось і бабця Воля старенька, недобачає.

— Здрастуйте, бабусю!

— Здрастуй, здрастуй, синку! Та це ж чий будеш?

— Рудинський я. Максим…

— Ой, божечки, живий! — шамкотіла бабуся.

Максим ішов далі, вулицею, вимощеною дрібним камінням, через вузеньку стежку над яром, мимо величезних у яру старих осокорів, мимо рідної кринички, яка ще більш вросла в землю, й перекосилась, з височенним старим журавлем. Ось і вона — рідна з дитинства вулиця Козацька! Людей на вулицях майже не було — якраз всі працювали на городах. Чи війна, чи революція — а хліб та картоплю на зиму запасти все'дно треба!

Вже видно міцну, велику хазяйську хату, яку побудував сам Конон тут, на Козацькій.

— Синочку! Радості мої приїхали!!

Мати! Старенька, якось дуже помітно схудла — Максим легко підхопив її на руки, потім обережно, як дорогоцінну ношу, поставив на землю.

Матері вже шістдесят… Скільки себе пам’ятав, мати була як втілення самої землі — праматері, природи, мудрості світу. Зналась на травах, знала яку материнку, чебрець, звіробій — коли заварити: «Коров’як, висока свічко, відкрий своє жовте личко. Будуть пити тебе люди — від хвороби, від застуди…». Мати вміла смачно готувати, гарно співала. Добре жила на світі. І от їй прийшло щастя — діждала з війни синочка…

Розділ 7
Рудинські. Роман

«На кутку» (себто в кварталі від вулиці до вулиці) дітей народжувалось не більше і не менше, ніж завжди: на вулицю Козацьку з тринадцяти хат, які відгороджували від міста з одного боку струмок Погибна з його глибоким яром, а з другого боку — смужка землі городів — завжди росло п'ять — шість хлопчаків і кілька дівчаток. У старій прадідівській хаті по черзі росли з різницею в три роки внуки Івана Гавриловича: Роман, його двоюрідні брати Ігор на прізвисько Йока і Олег — сини Олени Рудинської. По сусідству — правнучка Олекси Гавриїловича, внучка його дочки Шури — Оленка, навпроти — внук Християн Вовка за прізьвиськом Пістолет, через чотири хати — внук баби Польки (рідної сестри баби Шури) — Ігор-Лека.

Компанія з дитинства склалася досить весела. Сім'я Віктора Рудинського переїхала до старого конончуківського дому, коли Роману було чотири роки. З першого ж дня малеча влізла в шкоду. Коли батько Віктор з малим Романом прийшли, щоб навести порядок, вони залишили вузлик з обідом на підвіконні, й поки батько щось собі там копався, до двору прийшли цікаві семирічний Лека і мала Оленка. Взявши до себе в компанію Рома, вони з'їли з вузлика ковбасу, якою батько намірявся обідати, а щоб ніхто не здогадався, Лека навчив малих мовити, що ковбасу вкрали коти