Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Я подбаю про вашого коня, бо ви, може, втомлені.

— Подбаємо разом, — поправив його вершник.

Чоловік узяв скіпку й пішов у хлів, вершник — услід за ним. У хліву вершник дав коню вже наготовану пашу. Потім обидва повернулись до кімнати. Але ходили до хліва і назад ще не раз, аж поки як слід подбали про коня, і тоді господар проказав:

— А тепер ми підемо спочивати, доброго й вам спочинку.

— Вам теж, — побажав вершник.

Жінка повела дітей у бічну комірчину, а чоловік пішов за дружиною і дітьми.

Вершник відстебнув меч, зняв шолом із голови, загасив скіпки, ліг одягнений на ліжко, що стояло в кутку кімнати, поклав коло себе меч і приготувався спати.

Коли наступного дня над лісом зійшло сонце, вершник із шоломом на голові і мечем на поясі вже стояв перед хатиною. Коло неї, як і коло інших хатин, було трохи поля і лука. Чорні горбки, що були вогнищами для випалювання вугілля, горіли і диміли, як і вчора.

З хатини вийшла жінка з дітьми, які сьогодні були вбрані охайніше, і запросила:

— Ходіть снідати, любий пане.

Вершник зайшов до кімнати, і всі разом поїли з миски, повної теплого молока з житнім хлібом.

Поснідавши, вершник пішов до хліва й погодував коня. Впоравшись, мовив:

— Сьогодні неділя, тож кінь нехай спочиває! Я піду нагору в ліс і до скелі Трьох Сідал. Я бачив її вчора з краю широкої гори. Пополудні я повернуся. А ти, Матіасе, подбай опівдні про коня, ти вже знаєш як.

— Я дбатиму про нього, як і про того молочно-білого коня в Плані, якого ви мали.

— Але для завдання, яке тепер стоїть переді мною, той білий кінь був би заслабкий, — мовив вершник.

— То візьміть принаймні шматок хліба з собою, — озвалася дружина.

Вершник узяв поданий шматок хліба й заховав у куртку. Потім пішов до струмка, що біг поблизу від хатини. Мешканці хатини провели його аж до води.

— Як гарно тече Міхель коло вашої хатини! — в захваті мовив вершник.

— Еге ж, — кивнув головою чоловік, — але інколи, хоч і не часто, просто в хатину.

— Ну, бувай здоровий, Матіасе, і ви, пані, теж із вашими дітьми, — побажав вершник.

— Бувайте здорові, молодий пане! — відказав чоловік.

— Не перегрійтесь і здорові повертайтеся! — вклонилася жінка.

— Та скоро й повернуся, — кинув вершник. Перейшов струмок по дерев’яній кладці, а господарі хатини вернулися додому.

По той бік струмка вершник пішов лісом угору. Небо було синім-синім, а в повітрі лунали калатала корів і часті крики якогось птаха. Вершник інколи збочував зі стежки й виходив на лісові галявини.

На одній такій галявині, де росла невисока трава й маленькі білі квіточки, а скраю височіли старезні клени, коло них лежала величезна кам'яна брила, майже така завбільшки, як хата, — здавалося, ніби її поклали там людські руки, — а зверху на ній росла напрочуд висока ялиця. Вершник став навколішки перед ялицею й помолився. Після молитви підвівся й пішов краєм галявини далі. Знову підійшов до кленів, поміж яких теж лежали камені, але маленькі, їх ніби поклали, щоб сидіти на них. Вершник спробував сісти, і на всіх каменях можна було більш-менш зручно вмоститись. Зрештою підвівшись, щоб іти далі, він раптом почув голоси. То був спів, дзвінкий і чистий, наче спів жайворонка. Але голоси були не пташині, а людські, дівочі. Вони співали оту пісню без слів, у якій у лісах та горах серце виражає себе різноманітними змінами голосу, його спадами та злетами, мінливістю і сталістю. Голосів було два, вони то звучали в унісон, то немов перепліталися. Голоси видзвонювали, злітали, спадали, неслися, розлучалися, глузували, сердились і раділи. В них звучали насолода і радість. Спів, здавалося, наближався. Нараз з-під ялиць вийшли дві постаті й зупинилися на краю тієї самої галявини, де стояв вершник, і то недалеко від нього. Вони обіймали одна одну за шию, а дві руки в них були вільні. То було двоє юних дівчат із непокритими головами, в кожної звисали дві коси. На руках у них видніло біле полотно рукавів, а від червоних нагрудників спадали вниз чорні спідниці з численними складками. Одна дівчина мала на голові густо натикані дикі червоні троянди. Друга була без прикрас. Вийшовши на галявину й побачивши чоловіка, дівчата замовкли. Зупинились і дивилися на нього, а він теж стояв і приглядався на них. Потім став повільно підступати до дівчат. Дівчина без троянд одразу зайшла назад у ліс, друга стояла й далі. Вершник підступив до неї й запитав:

— Чому ти тут стоїш зі своїми трояндами?

— Стою, бо це мій рідний край, — відповіла дівчина. — Ти от запитуєш, а для тебе це теж рідний край чи ти звідкись прийшов?