Петер Вольлебен - Таємниче життя дерев

ще грубший шар сала. Кількість кабанів, як правило, вже наступного року зменшувалась, адже дерева знову робили перерву й лісова земля ставала неплідною.

Цвітіння з інтервалом у кілька років має такі самі вагомі наслідки і для комах, передовсім бджіл. Позаяк для них діє той самий принцип, що й для кабанів: багаторічна пауза означає зменшення їхньої кількості. Проте для бджіл цей процес незворотний, адже великі популяції відновитися вже не здатні. Причина полягає в тому, що справжні лісові дерева не цінують маленьких помічників. Навіщо деревам кілька запильників, якщо вони розпускають мільйони квіток на сотнях квадратних кілометрів? Тому деревам потрібне щось інше, щось надійніше, щось, що не вимагало б ніякої данини. А чи може бути щось краще, ніж допомога вітру? Він вириває з квіток порохуваті пилинки й переносить їх до сусідніх дерев. Окрім того, повітряні потоки мають іще одну перевагу: вони існують також і за низьких температур, менших від дванадцяти градусів — позначки, коли бджолам ще занадто холодно й вони сидять удома. Можливо, та сама причина спонукає і хвойні дерева дотримуватися цієї стратегії. Власне кажучи, цього їм не треба, адже цвітуть вони майже щороку. Кабанів вони теж не бояться, бо маленькі горішки зі смерек та подібних до них видів не є привабливим джерелом харчування. Хоча існують птахи, як наприклад, шишкар ялиновий, що — як уже видно з самої назви — перехрещеними кінчиками свого могутнього дзьоба навпіл розлуплює шишки та поїдає насіння. Проте, якщо глянути на їхнє існування з погляду загальної кількості представників виду, то це не здається аж надто великою проблемою. Та оскільки жодна тварина не має наміру відкладати насіння з хвойних дерев як зимовий запас, дерева відпускають потенційних нащадків у дорогу й вони, наче маленькі літачки, повільно опускаються з гілки на гілку, їх підхоплює та відносить вітер. У будь-якому випадку хвойним деревам не треба робити паузи, як то чинять буки й дуби.

Деколи складається враження, що смереки й подібні до них види під час парування хочуть навіть перевершити листяні дерева, адже породжують неймовірно великі кількості пилинок. Їх аж так рясно, що навіть легкий порив вітру здіймає над квітучими хвойними лісами велетенські хмари пилку — здається, наче під верховіттям куриться. Тому виникає неминуче питання: як у такому безладі можна уникнути схрещень із «близькими родичами»? Дерева вижили до сьогодні тільки завдяки тому, що в межах кожного їхнього виду існує велике генетичне різноманіття. Якби навіть усі водночас випустили в повітря свій пилок, то найдрібніші крупинки усіх екземплярів змішалися та опустилися б на крони всіх дерев. Й оскільки власне насіння навколо кожного представника виду сконцентроване найщільніше, то зростає небезпека, що воно, врешті-решт, запилило б також і власні жіночі квітки. Проте, з описаних причин, цього дерева й прагнуть уникнути. Щоб знайти вихід зі скрутного становища, застосовують розмаїті стратегії. Деякі види — наприклад смереки — роблять ставку на правильний вибір часу. Чоловічі та жіночі квітки розквітають із проміжком у кілька днів, тому останні запилюються переважно чужим насінням представників того самого біологічного виду. Черешні, що покладаються на комах, такої змоги не мають. Чоловічі й жіночі статеві органи містяться на тій самій квітці. Крім того, черешня належить до одного з небагатьох справжніх лісових видів, який запилюють бджоли, що систематично обстежують цілу крону та примусово розподіляють іще й власний пилок. Проте черешня є дуже чутливою і відчуває наближення небезпеки через інцест. Перевіряється кожне пилкове зерно, що, потрапивши на приймочку маточки, через ніжні пилкові трубки намагається проникнути та прорости в напрямку центральної клітини. Якщо це власний пилок, то схрещення припиняється й він гине. Пропускають лише чуже генетичне багатство з настановою на успіх: тільки за його допомогою пізніше утворюються плоди й насіння.

Яким чином деревам вдається відрізняти своє від чужого? Це дотепер ще не відомо. Знаємо лише те, що гени дійсно активуються й мусять пасувати. Так само можна сказати: дерево це відчуває. Хіба ж фізична любов і в людей не означає щось більше, ніж викид певних послань в організм, що своєю чергою активують певні секреції тіла? Питання про те, як відбувається парування в дерев, ще, напевно, довго залишатиметься в царстві роздумів і здогадок.

Деякі види запобігають інцесту особливо послідовно, а саме: кожен індивідуум має лиш одну стать. Отож-бо, існують як чоловічі, так і жіночі верби козячі, що, відповідно, ніколи не можуть паруватися самі із собою, а примусово розмножуються з іншими деревами. Щоправда, верби — це не справжні лісові дерева. Вони є першопрохідцями, тобто поширюються там, де ще немає лісу. Оскільки в таких місцевостях ростуть тисячі квітучих трав та кущів, що приваблюють бджіл, то верби під час запилення також розраховують на комах. Ось тут і виникає проблема, адже бджоли повинні спершу полетіти до чоловічих верб, узяти пилок, а тоді транспортувати його до жіночих дерев. Навпаки запліднення не відбудеться. Як має чинити дерево, якщо обидві статі квітнуть водночас? Науковці виявили, що з цією метою всі верби виділяють певний запах — атрактант, який приманює бджіл. Якщо комахи прибули в місце призначення, то дерево щосили намагається привернути їхню увагу. З цією метою чоловічі верби надто інтенсивно напружують свої «котики» й надають їм світло-жовтого кольору. Це привертає увагу бджіл передовсім до них. Щойно комахи спожили цю першу цукрову трапезу, вони відлітають на непримітні зелені квітки жіночих дерев{7}.

Звісно, що відомий зі світу ссавців інцест — тобто запліднення в межах поєднаної родинними зв’язками популяції — можливий у всіх трьох названих випадках. Щоб цього уникнути, однаковою мірою активізуються як бджоли, так і вітер. Обоє здатні долати великі відстані й чинити так, щоб принаймні частина дерев отримувала пилок від зовсім далеких родичів і в такий спосіб місцевий генофонд постійно оновлювався. Адже повністю ізольовані екземпляри рідкісних видів дерев, що в одному місці налічують тільки кількох представників свого виду, можуть утратити розмаїття, відтак стануть вразливішими й через кілька століть зникнуть повністю.

Лісова лотерея