Джон Роберт Фаулз - Маг

— Цю школу неймовірно вихваляють. А сам острів — просто-таки рай земний.

— А ви самі там бували?

Цій дамі десь під тридцять. Вроджена стара діва, така вже неприваблива, що через свої шикарні убори й надмірний макіяж геть жалюгідна, схожа на ґейшу-невдаху. Та ні, вона не бувала на цьому острові, але всі так кажуть. Я ще раз прочитав оголошення.

— А чому вони так довго барилися?

— Наскільки знаємо, вони вже мали якогось кандидата. Не від нас. Там вийшла якась жахлива плутанина.

Я знову глянув на проспект.

— Досі ми не добирали їм кандидатур, — вибачливо усміхнулася вона, виставивши завеликі зуби. — А тепер допомагаємо тільки з люб’язности.

У щонайкращій, на яку тільки спромігся, оксфордській манері я спитав, чи можна запросити її на ленч.

Повернувшись додому, я заповнив бланк, який дамочка принесла до ресторану, зразу ж вийшов і вкинув його в поштову скриньку. З дивовижної примхи долі того самого вечора я познайомився з Алісон.

Як на тодішні часи, коли ще не все дозволялося, і на свій вік, я набрався чималого досвіду в амурних справах. Дівчатам — принаймні певному їх різновиду — я подобався, мав автомашину (тоді мало хто із старшокурсників міг таким похвалитися) і сякі-такі грошенята. Був не бридкий і, що найважливіше, козиряв своєю одинокістю, а кожний джиґун знає, що така риса — безвідмовна зброя в завоюванні жінок. Мій спосіб полягав у тому, щоб спершу справити враження непередбачуваної, цинічної та збайдужілої людини, а тоді, на зразок фокусника, що несподівано видобуває кролика, виставити напоказ своє самотнє серце.

Хоч я не колекціонував перемог, та перед випуском з університету вже добра дюжина дівчат відділяла мене від втрати звання дівича. Однаково приємно було від любовних успіхів і від того, що романи тривали недовго. Як ото у вправного ґольфіста, що зневажає свій вид спорту. Грає чи не грає — все одно йому на добре виходить. Більшість моїх романів випадала на канікули, якнайдалі від Оксфорда, бо тоді на початку навчального року можна було безкарно втекти з місця злочину. Іноді якийсь тиждень-другий тривало набридливе листування, але невдовзі я ставив самотнє серце на місце, «набирався відповідальности перед собою й усім своїм життям» і надівав маску лорда Честерфілда. Навчився так само майстерно обривати зв’язки, як і встановлювати їх.

Усе це могло б видаватися — зрештою, так і було насправді — холодним розрахунком, але мною керувала не те що безсердечність, а нарцистична впевненість у перевагах такого стилю життя. Я хибно вважав любов’ю до свободи полегшу, з якою покидав дівчат. Чи не єдине можу сказати на свою користь — я дуже рідко брехав і, перш ніж роздягнеться котра вже з ліку жертва, старався, щоб вона усвідомила різницю між розвагою в ліжку й одруженням.

Згодом, на сході Англії, справа ускладнилася. Я почав залицятися до дочки одного зі старших викладачів. Вона відзначалася типовою англійською вродою; як і я, ненавиділа провінцію й була начебто палка та жагуча. Запізно втямивши, що ця жагучість аж ніяк не безкорислива й дівчина хоче заміж, я розгубився. Нудило від думки, що вдоволення звичайнісінької тілесної потреби загрожує зіпсувати все моє життя. Якось одного вечора я мало не піддався цій Джанет, рідкісній дурепі, яку не кохав і не міг покохати. Довго мучив мене спогад про наше прощання у довжелезну липневу ніч — гіркі докори й ридання в автомашині на морському узбережжі. На щастя, я був певен — і вона знала про цю певність, — що Джанет не вагітна. Я поїхав до Лондона, твердо постановивши якийсь час триматися осторонь жінок.

Квартира на поверх нижче тої, що я винаймав на Рассел-сквері, більшу частину серпня стояла порожняком, та однієї неділі там загрюкали двері, затупотіли ноги й зазвучала музика. У понеділок я розминувся на сходах з двома нецікавими на вигляд дівчатами й почув, що вони дуже вже коротко й немилозвучно вимовляють закрите «а» — як «е». Еге ж, австралійки. І ось настав вечір того дня, коли я мав ленч із міс Спенсер-Гейґ, а була це п’ятниця.

Десь о шостій у мої двері хтось постукав. Виявилося, що це огрядніша з двох дівчат.

— Привіт. Я Марґарет. Живу внизу, — вона простягла руку. Я потиснув. — Дуже рада з тобою познайомитися. У нас вечірка з випивкою. Ти б не прийшов?

— Гм, я якраз…

— Навряд чи висидиш у себе, бо ми наробимо галасу.

Звичайна річ — запросити в гості сусіда, щоб потім не нарікав на гармидер. Я завагався, а тоді знизав плечима.

— Гаразд. Дякую.

— Чудово. О восьмій, га?

Вона вже була рушила від дверей, але обернулася.

— Ти прийдеш з дівчиною чи сам?

— Та ні, я тепер один.

— Ми цю справу залагодимо. Бувай.

І пішла. А я вже шкодував, що згодився.

Почувши, що внизу зібралося доволі гостей, я зійшов туди. Сподівався, що всі страшненькі дівчата — а вони завжди приходять перші — вже мають кавалерів. Двері стояли навстіж. Перейшовши через невеличкий передпокій, я став на порозі, тримаючи напоготові подарунок — пляшку алжирського червоного вина — й шукаючи оком у набитій людьми кімнаті дівчат, яких учора зустрів на сходах. Галасливі чолов’яги з австралійським акцентом, шотландець у спідниці-кілті, кілька вихідців із карибських островів. Не для мене такий гурт. Я вже намірився вислизнути звідти, аж хтось увійшов і зупинився в мене за спиною.