Кейт Мосс - Лабіринт

Пізніше, того самого дня, за шістсот миль на північ, інший чоловік стояв у тьмяно освітленому підземному переході під вулицями Шартра, чекаючи на початок церемонії. Його долоні спітніли, а горло пересохло, він відчував кожен свій нерв, кожен мускул власного тіла, навіть пульсування вен у скронях. Він почувався впевнено і легковажно, хоча й не міг сказати чому — через нервове перенапруження та передчуття, чи завдяки вину. Незвичний білий бавовняний одяг важко висів на його плечах, мотузки, зроблені зі скрученої коноплі, незграбно лежали на його кістлявих боках. Чоловік крадькома позирав на дві фігури, що мовчки стояли обабіч нього, але їхні обличчя ховалися під каптурами. Він не зміг би сказати, чи вони так само, як і він, нервувалися, чи, може, вже проходили ритуал багато разів. Вони зодягнені однаково, хіба що їхнє вбрання швидше золотаве, ніж біле, і вони взуті. Натомість він босий, а кам’яні плити холодні.

Вище, над захованою мережею тунелів, почали дзвонити дзвони величного готичного собору. Чоловік відчув, що його супутники напружилися. То був сигнал, якого вони чекали. Він одразу ж опустив голову і спробував зосередитися на цій миті.

«Je suis prêt»[3], — пробурмотів він радше для того, щоб заспокоїти себе, ніж констатувати факт. Жоден з його компаньйонів ніяк не відреагував.

Коли останнє відлуння дзвонів потонуло в тиші, прислужник зліва ступив уперед і каменем, частково схованим у долоні, п’ять разів ударив у масивні двері. Зсередини пролунала відповідь: «Dintrar»[4].

Чоловік був майже певен, що впізнав жіночий голос, але він не мав часу вгадувати, де і коли його чув, тому що двері вже відчинилися і перед його очима постала давно очікувана кімната.

Тримаючи рівний крок, три фігури поволі рушили вперед. Чоловік був на репетиціях цього дійства і знав, на що чекати, знав, чого вимагатимуть від нього, хоча й відчував слабкість у ногах. Після холодного коридору в кімнаті було спекотно й темно. За єдине джерело світла правили свічки в нішах і на самому вівтарі, відкидаючи на підлогу мерехтливі тіні.

У тілі неофіта нуртував адреналін, хоча він відчував дивну відокремленість від дійства. Коли за ним зачинилися двері, він аж підскочив.

Четверо найстарших учасників стояли з північного, південного, східного та західного боків кімнати. Новачок відчайдушно намагався звести очі й роздивитися краще, але змусив себе тримати голову опущеною і обличчя схованим, як його навчали.

Він відчував присутність двох лав новаків, що вишикувалися вздовж довгих стін прямокутної кімнати, по шість із кожного боку. Відчував тепло їхніх тіл, їхнє дихання, хоча ніхто навіть не рухався й не розмовляв.

Чоловік пам’ятав план розміщення з паперів, які йому дали, і, прямуючи до вівтаря у центрі кімнати, відчував погляди, спрямовані йому вслід. Йому було цікаво, чи знає він когось із тих людей. Членом товариства міг стати будь-хто — колега з роботи або навіть чиясь дружина. Він не втримався від легкої посмішки, дозволивши собі на хвильку пофантазувати про зміни, які відбудуться після того, як його приймуть до спільноти.

Раптово неофіт повернувся до дійсності, бо зашпортався та ледь не впав через камінь поклоніння біля підніжжя вівтаря. Кімната виявилася меншою, ніж він собі уявляв, затісною та здатною викликати клаустрофобію. Він сподівався, що відстань між дверима та каменем поклоніння буде довшою.

Ставши колінами на камінь, він одразу відчув чиєсь дихання поблизу себе. Його серце прискорено забилося, і коли він глянув долі, то побачив, що його суглоби побіліли. Спантеличений, він стиснув руки, але потім схаменувся й опустив їх уздовж тіла, як то мало бути. Невеличка западинка в центрі каменя тиснула на коліна, крім того крізь благеньку тканину чоловік відчував нестерпний холод. Він трішки посунувся, воліючи знайти зручніше місце. Неспокій допомагав неофітові зосередитися, і він був за це вдячний. Голова все ще йшла обертом, і йому було важко сконцентруватися й пригадати порядок дій, які мали відбутися, дарма що він час від часу подумки повертався до них. У кімнаті почав лунати дзвін. До його високого тоненького звуку приєднався низький спів; спочатку тихий, а потім дедалі голосніший, бо до нього долучалося все більше людей. Деякі слова відклалися в неофітовій голові: montanhas, гори; Noblesa, Шляхетство; libres, книги; graal, Грааль...

Із вівтаря зійшла жриця і попрямувала через кімнату. Чоловік навіть міг розрізнити її легкі кроки й уявляв, як її золотава одіж буде коливатися та погойдуватися в миготливому відблиску свічок. Це був саме той момент, на який він чекав.

«Je suis prêt», — повторює він пошепки. Тепер ці слова набули сенсу.

Жриця заклякла перед ним. Крізь п’янкий аромат ладану він відчував її парфуми, витончені та легкі. Коли вона нахилилася і взяла його руки, він завмер. Її наманікюрені пальці були холодними, та коли жриця поклала йому на долоню щось дрібне і кругле, а потім стулила його пальці в кулак, крізь його руку пройшов розряд електрики, подібний до жаги. Тепер понад усе на світі він волів би поглянути в її обличчя, але мусив тримати очі долу, як йому було наказано.

Четверо старших учасників залишили свої місця і приєдналися до жриці. Голову неофіта злегка відхилили назад, і йому до рота потекла густа, солодка рідина. Це було