Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

— Кхе, кхе, — закашлявся Симон Васильович.

Тут двері відчинилися і до кімнати ввійшов чоловік у військовому однострої. На плечах погони українського поручика. Широке чоло, прямий ніс, трохи відстовбурчені вуха. Потрапивши до приміщення, він глухувато мовив:

— Симоне — Зилоте! Як здоров’я?

Симон Васильович подивився на того, хто увійшов.

— Сашку[8], ти яким вітром?

— Вітер змін дме, чуєш?

— Авжеж. Сідай, брате.

Обидва Петлюри сіли на стільці, Симон Васильович поплескав себе по кишенях, дістав цигарки й закурив.

— Чув, що Скоропадський задумав? — озвався старший Петлюра.

— Ага, бач, яка падлюка, — Сашко не добирав слів.

— Та хіба тільки він… Не тільки… Мені потрібна допомога, брате, — Симон Васильович постукав пальцями по бильцю стільця.

— Ти ж знаєш: за тобою я піду всюди, — відповів Сашко.

— Дуже багато потрібно зробити… Я так розумію, що треба написати звернення до людей. Так би мовити, до душі кожного… А відтак збирати війська… У мене якесь дивне відчуття… Не можу точно описати, — старший Петлюра курив, струшуючи попіл у велику гільзу.

— Що за відчуття? — Сашко дивився на брата.

Симон Васильович раптом подумав, що брат дивиться так само, як і багато років тому — в отому темному провулку.

— Як би це точніше сказати… Мені здається, що я все ще там, у юності… Не те щоб не виріс, Боже збав… Тільки от ніяк не можу усвідомити, хто я… Своє місце… Чи лише мені потрібно… Йти цим шляхом…

Він бажав виговоритися, розповісти про те відчуття, що хвилює, що плаває в оболонці його тіла; розказати, як він усе ще сумнівається в собі й шукає опори.

— Семене, я розумію… Але подумай тільки про одне: коли ти поїдеш зараз до хворої матері, ввійдеш у свій дім, щоб знову допомагати їй по господарству — хіба ти заспокоїшся? — Сашко подивився на брата.

— Я… Ох, як складно мені… Пам’ятаєш, як мене вигнали із семінарії? Тоді я цілий місяць думав: чи правильно вчинив? Революційна партія… Гуртки… Батько розсердився, мало не відшмагав мене на площі… — Симон Васильович усміхнувся.

— Пам’ятаю, таких криків давно ніхто не чув на околиці. Але скажи мені: хіба ти міг тоді по-іншому? Хіба ти сам дав собі вибір? А зараз? Чи зможеш ти зістрибнути з вагона й залишитися позаду потяга історії?

Такі бесіди брати вели частенько. Шукали шляхи правди в темряві свого життя, обговорювали кожен вчинок. І коли Семен на Кубані переховувався від поліцейських нишпорок, і коли перебирався до Львова, у Галичину, а потім і до Петербурга — чи правильно він вчиняв?

Симон Васильович мовчав. Він знову закурив, нервово розминаючи цигарку, і товсті, сиві пасма диму здіймалися від кожного дотику.

— Можливо, твоя правда… Мабуть… Ходімо, пройдемося, — сказав Симон Васильович.

Петлюра накинув шинель, і вони вийшли з барака. Був незвично світлий ранок. Блакитний фарфор небес лише де-не-де відтіняла біла хмаринка, нібито виткана з шовку. Брати пірнули у свіже повітря, як у прохолодну річку. Всюди метушилися січовики — тягали провізію, ящики і гвинтівки. Під’їжджали вози, скрипіли полозами сани, вусатий гайдамака гримав на двох молодих хлопців, одягнених у стару сільську одежу. Ті витягали мішки з крупою, а потім несли їх у бік кухні.

— Рухайтеся, хлопці! Що ж ви наче сонні мухи? — гарчав старий гайдамака.

— Боже помагай, — Симон Васильович підійшов до саней.

Старий повернувся до нього, примружився, а потім насупився.

— Так, уже коли Бог зверне на нас увагу, то не буде такою Україна, як зараз, — прохрипів він.

— Ти так гадаєш, діду? — здивувався Симон Васильович.

— Побачив би ти стільки, як я, то й не таке б заспівав проти цього гетьмана, — гайдамака ще дужче насупився.

— А що з тобою сталося?

— Біда сталася… Справжня біда… Гей, як ти хапаєш?! Мішок порвеш, і все пшоно висиплеться, — прикрикнув він на одного з хлопців.

Потім зітхнув, присів, тримаючись за сани, закректав і дістав люльку й мішечок із тютюном.

— Сини мої… Молодші, — хмикнув він.

— А старші? — раптово випалив Сашко.

— Нема, поховав їх. Одного в червні, а другого в серпні… Чортів гетьман і німці! Я ж кричав, що віддам усе, що є… Навіщо було стріляти? — старий закректав.

Він роздратовано постукав люлькою по деревині, витрушуючи тютюн, який нещодавно затрамбував. Сиве волосся виднілося з-під шапки, і легкий вітер смикав за білі кучері. Сплетіння зморщок на його обличчі стало схожим на тонкі нитки, вкарбовані в шкіру під тиском днів; гайдамака сидів, схожий на героя картини, — і потерте до сірого тло пізньої осені накладало темні тіні на його обрис.

— Бісова доля… Бісова… Доля… — протягнув він.

Симон Васильович хотів було щось сказати, підбадьорити старого, але кожна фраза, що виникала у свідомості, здавалася наївною і занадто простою, щоб змінити людину, бо стебла нашої душі вирощені з ґрунту слів. Колишній семінарист, а потім журналіст і уповноважений Головного всеросійського земського повіту на західному фронті, урешті-решт, військовий міністр і лідер майбутнього повстання — замовк. Старий солодко присмоктував до люльки, тихо бурмотів собі під ніс щось про злу годину, яка нависла над ним.

— Тоді чому ти тут? —