Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

— Що за питання, пане? Ти, як бачу, простого не розумієш. Звісно, чому — кажуть, сам Петлюра скоро прибуде сюди й поведе військо проти гетьмана. А от він — наш чоловік, не грабуватиме нас… Ось я приїхав із синами, привіз провізії. На добру справу… Добру… Нам так бракує доброго… — прошамотів дід.

Петлюра так і завмер, начебто щойно прозвучали таємні заклинання, і кожен м’яз його тіла скувала невідома сила. Ось вона — народна правда! Ось гіркота, що невидимо виливається з уст людей. Хто почув цей тихий стогін, який зривався з губ старого, ніби з обриву, і падав на землю важким каменем? Хто зміг відчути народ, який гнобила сотні років російська імперія, — мовляв, українців не існує? «Ви лише неосвічені малороси — малий паросток російського народу», — торочили в Петербурзі. Як же так? Без роду, без племені, без назви — хто їх помітив? Хто зміг би підняти прапор і повести цих людей на битву, тому що правду слід довести силою. Де ви, сини українські?

Симон Васильович стояв ошелешений. А тоді кивнув братові, і вони пішли далі — стиснувши губи, нічого не промовляючи, занурені в безодні мовчання. Дрібними кроками просувалися по табору, не помічаючи гомону довкола. З неба раптом почав зриватися перший сніг, і невагомі сніжинки падали перед ними, ніби замерзлі слова. Наприкінці дня Петлюра вийшов зі своєї кімнати, покликав ад’ютанта, вручив йому аркуш і наказав віднести до штабу, а там віддати писарям. Потім переправити до друкарні. Доки ад’ютант ішов до високої будівлі, що примикала до дерев’яних бараків табору січових стрільців, він ненароком побачив перший рядок, написаний на папері. Не відриваючи очей, тримаючи в тонких пальцях списаний аркуш, він прочитав від початку до кінця:

«По наказу Директорії Української Республіки, я, яко верховний главнокомандуючий, закликаю всіх українських салдат і козаків боротися за державну самостійність України, проти зрадника, бувшого царського наймита, генерала Скоропадського, самочинно присвоївшого собі права гетьмана України. По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійної Української Республіки, за знищення її вольностів, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сіл і за насильства над робітниками і селянами. Всім громадянам, мешкаючим на Україні, забороняється під загрозою військового суду допомагати кровопивцеві генералові Скоропадському в тіканні, подавати йому споживання і захисток. Обов’язок кожного громадянина, мешкаючого на Україні, арештувати генерала Скоропадського і передати його в руки республіканських властей. Гетьманські розпорядження і накази по військах скасуються, військові частини гетьмана Скоропадського, аби усунути даремного кровопролиття і розрухів, повинні перейти до лав військ республіки, услід за тими, які вже перейшли. Війська республіки мають на меті дощенту знищити лад, заведений гетьманським урядом, знищити нагайку, на яку він спирався до останнього моменту. В сю велику годину, коли на всьому світі падають царські трони, визволяються народи, коли на всьому світі селяни і робітники стали панами, в сю хвилину ми, брати козаки, хіба дозволимо собі піти з поміщиками, з гетьманським урядом проти своїх батьків? В сю велику годину ви, брати козаки, осмілилися служити торгашам, котрі самі продавались і хотять Україну продати недавнім царським міністрам Росії і її пануючому класові — безробітному російському офіцерству і мародерам, — скупченим в контрреволюційне кубло на Дону?»

Наступного дня Петлюра разом із двадцятьма січовиками, серед яких стрілецькі старшини, ішов вулицею Білої Церкви до жандармерії. Біля входу в будівлю стояло двоє солдатів у штальмельмах[9], які, вгледівши українців, занепокоїлися, але, побачивши, що ті без зброї, сміливо вийшли їм назустріч. Симон Васильович опинився трохи попереду, підняв руку, показуючи, що німецьким солдатам турбуватися нема чого. Делегація увійшла в будівлю, затримавшись десь хвилин на п’ять. Було вирішено листа про нейтралітет варти передати до Києва в центральний штаб німецької армії. На що повненький німецький чин із розкуйовдженими, наче маленький віник, вусами й очима-крапками відповів згодою — німецькі війська вже давно не хотіли ніякої війни. Їхнім єдиним бажанням було якнайшвидше забратися з DerukrainischeStaat[10] до своїх фрау та діток, які не бачили батьків уже декілька років. Тому зустріч інтервентів із повстанцями пройшла мирно — німецька варта погодилася дотримуватися нейтралітету.

Петлюра вийшов з жандармерії і попрямував у бік залізничного вокзалу, туди, де були їхні бараки. Козацькі старшини мовчки дріботіли за головнокомандувачем. У його ході з’явилася якась легкість, наче вітер надував невидимі вітрила душі. Кожен його крок немов піднімав над землею, тому що тяжіння не має сили над людьми з вірою. Чи можна стати невагомим? Чи можна стати ближче до небес? Симона Васильовича надихнула коротка розмова з німцями — затія не здавалася вже такою страшною.

Ближче до обіду приїхав Винниченко. Він прибув на екіпажі, переодягнений у залізничника. Білоцерківський староста Кейхель дістав наказ від гетьмана й намагався зібрати війська, щоб запобігти пересуванню голів Директорії. Усюди бачилися засідки й облави. Конспірація, таємні послання і відсутність власної армії — ось із чим довелося зіткнутися бунтівникам.

Володимир Кирилович зійшов з екіпажа саме тоді, коли неподалік стояв Петлюра з братом.

— Симоне Васильовичу! Я тут! — Винниченко помахав рукою Головному отаману.

Петлюра підійшов до нього.

Зелений картуз залізничника личив Винниченку. Вуса надавали йому вигляду бравого служаки. Кітель із двома рядами срібних ґудзиків скидався на генеральське вбрання. Винниченко навіть іноді поправляв головний убір, немов справжній залізничник. Вони пройшли до барака, який умовно називався штабом. Незабаром повинні були підійти Коновалець і Василь Тютюнник. Разом вони мали розробити план перших військових дій. Метод ешелонної війни, коли війська швидко переміщаються по залізниці, найкраще годився для пересування в бік Києва. «Авантюра, це авантюра. Боже мій, у що я вплутуюся», — думав Винниченко, дружелюбно перемовляючись із Петлюрою.

— Як там Ольга, чи все з нею гаразд? — запитав Винниченко.

— Та сподіваюсь, — відізвався Петлюра.

— Вона з’їхала з готелю, де проживала? — продовжив Володимир Кирилович.

— Першого ж дня. Із такими рішеннями не зволікають, — відповів Симон Васильович.

Він трохи нервував. Невдовзі почнеться наступ, а сил поки що дуже мало. Як і мало ідей, як повалити гетьмана. Вин­ниченко намагався бути стриманим, але кожна хвилина давалася йому важко. «Тільки б не було ще одного правителя. Усі промені слави на одного — як же нудно спостерігати за тим, коли перша-ліпша