Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

батьки, а в іншій — дідо з бабою. Як я був зовсім малим, то спав у колисці в кімнаті батьків. А як народилась сестра, в колиску поклали її.

Не знаю, як було б зі мною, якби дідо не працював нічним сторожем у колгоспі. Завдяки цьому я міг спати біля баби під стіною, на якій цей прекрасний килим. Лише трохи змін сталося відтоді. Батьки з нами, дітьми, ще в дев’яностих перебралися в іншу хату. А баба померла у 2009 році. Тепер дідо вже не охороняє колгосп, бо нема що. Та й вік не дозволяє — вісімдесят шість. Зате сам спить на ліжку, над яким килим з оленями *.

{ столиця сирних коників }

Коли я був ще дуже малий, то в нас у селі була лиш одна дуже стара жінка, що вміла робити сирні коники. Ну, може, хтось десь колись робив для себе, але не так багато і не так добре. А про цю бабцю навіть книжки писали і фільми знімали.

Минув якийсь десяток років, і майстриня померла. Але тут раптово виявилося, що вона таки встигла багатьох навчити. І багато молодих дівчат, молодших за мене, знову гарно і багато роблять сирні коники.

А що я ріс близько до цього ремесла, то нічого особливого в ньому не бачив. Хтось різьбить, хтось вишиває, а хтось — це. Але насправді такого більше ніде нема. Майже. У таких масштабах точно. Виявилося, що наші майстрині — бажані учасниці всяких фестивалів, де проводять майстер-класи, спілкуються і дивують.

Виявляється, це дуже хороший талант і приємні його плоди. Справді, не кожен може бути таким вправним скульптором, щоб за лічені секунди вийняти з окропу шматок розплавленого сиру і зліпити з нього коника, ще поки застигне і стане крихким.

Кілька років тому на одному фестивалі випало мені познайомитися з поетом Олегом Лишегою. Окрім приємності знайомства, була ще й приємність від того, що він знав моє село. І знав те, що Брустури — столиця сирних коників.

Через якусь годину пощастило читати з Лишегою на одній сцені, й він знову говорив про сирні коники. Бо це така сила.

Згодом я усвідомив, що сирні коники — це щось дуже велике і значне. Як інша планета. Вони дуже сильні й потужні. Можуть не лише нести на своїй спині, а й бути чим завгодно. Наприклад, міркою столиці.

Тепер, коли їду з обласного центру чи до Києва, а чи до Брустурів, то легко можу сказати: рушаю до столиці, — й то буде правда.

Тут уже не хочеться ніяких порівнянь з іншими країнами й місцями. Бо якоїсь зими товариш з Франківська було зауважив, що Брустури — це маленька Швейцарія. Але ні.

Просто гарні виважені пагорби. Більші й менші хати. Цегляні, дерев’яні й покриті пластиком. Є й таке. Але пластик скоро знімуть, бо його попробивав град, а міцні смерекові стіни лишаться. Те дерево теж привезли сирні коники.

А ще вони люблять пити воду з річки Брустурки. Вона бере свій початок з кам’яної гори Ґрегіт і спершу тече через село Шипіт, а відтак через Брустури і все. Вкінці села річка сполучається з космацькою притокою і вже стає Пістинькою.

А сто років тому було ще цікавіше, бо Брустури і Шипіт були одним селом і тоді річка текла лиш ним. Уже радянська влада розділила ці два рідні керунки. Бо й зараз люди між собою мало різняться і всі з усіма знаються з другого села, як і зі свого.

А найгарніше, що цей славний витвір — сирний коник — не є музейним експонатом. Звісно, якщо бувають туристи, то вони не можуть так одразу їсти коника. Вони його тримають у серветці в кишені, аж доки не почне пліснявіти. Хоч, якщо засушити, то такий коник може довгі роки зберігатися на полиці, як справжня скульптурка.

Але ж ні. Не треба таких зусиль. Сирні коники є на продаж чи не в кожній з чотирьох сільських крамниць. Вони граційні і свіженькі. Щойно вчора ввечері їх наробила одна з талановитих майстринь. Коби корівка давала молоко, щоб було на сир. А коники не забаряться. Вони й досі носять мене світами. І саме знання, що вони є, що можна завжди на них покластися, дає сили мандрувати новими й новими шляхами. Щоб згодом неодмінно вертатися до рідної столиці.

А в столиці все як завше — гори, маржина… І коники для туристів. Вони хоч головні, але не бояться прислужитись. Як то і має бути — щоб перший був слугою для інших. Возив горами і годував своїм тілом.

{ свіжий ранок зів’ялого дня }

Так міг би починатися вірш. Він мав би мати настрій такий, як у мене.

«Ще еспресо, будь ласка».

Американо вже випив. До зустрічі лишається трохи часу. Читаю кумедний переклад Селінджера. Каналія. Але досить мило. Це українська лайка. Вона — як пестливі слова. І цей дещо брутальний і безпардонний головний герой наразі виглядає просто кумедним.

Пишу олівцем у блокноті. Як Лишега. Олівцем — як Лишега. Якби ми сиділи з ним, то пили б щось інше. Наприклад, це могло би бути козяче молоко.

Колись у нас була коза. Здається, для того, щоб тато лікувався її молоком. Коза була під опікою баби. Я теж, напевно, пив козяче молоко. Але не пригадую його смаку. Зате пам’ятаю, що пробував доїти. Коли дивився, як доїть баба, то це виглядало дуже просто й легко. А в мене нічого не вийшло.