Колм Тойбін - Завіт Марії

переслідувані їх помічали. Марк сказав, що стояв біля самої купальні і бачив, як усі дивились на цього пришелепуватого, напівбожевільного жебрака, котрий безперестанку жалівся на свій багаторічний параліч. Марк чув, як мій син підійшов до нього і голосно запитав: «Чи хочеш зцілитися?» Люди в натовпі реготали й передражнювали його, дехто підкликав інших ближче до купальні, де гримів голос: «Чи хочеш зцілитися?» Та юродивий усе товкмачив, що воду збурює ангел, а він не має слуг, які допомогли б зануритися першим, і тому він приречений залишитися нерухомим до самої смерті. Та голос сина загримів на повну силу, і тепер уже ніхто не сміявся й не блазнював. Стояла цілковита тиша, і голос промовив: «Підведися, бери постіль твою і йди».

Марк не пам’ятає, як довго тривала мовчанка. Він бачив, як натовп відступив від паралітика, котрий лежав на підлозі, як той повільно піднявся, і серед загальної тиші мій син сказав йому, щоб той не грішив більше. Тоді старий пішов, залишивши свій візочок. Він попрямував до Храму, всі посунули за ним — мій син з друзями також. Вони бентежили народ у шабат. У Храмі ніхто не звернув уваги на цього чоловіка і на те, що він може ходити, зате всі помітили, що він кричить і показує на мого сина, що за ним іде великий натовп і що все це відбувається в суботу. Марк сказав, що ніхто не сумнівався, через кого зчинився весь той безлад, і що мого сина не заарештували тоді ж тільки тому, що хотіли зрозуміти, куди і з ким він піде далі. Правителі — і юдейські, і римські — хотіли знати, куди він усіх поведе і що станеться, коли вони всюди посилатимуть за ним шпигунів і наглядачів.

— Чи можна його якось зупинити? — спитала я.

— Так, можна, — відповів Марк. — Якби він повернувся додому, і без нікого, якби нікуди не ходив, навіть на вулицю чи працювати, якби не приймав гостей, а просто сидів удома, зникнувши з очей, то це могло б його врятувати. І навіть тоді за ним би наглядали. Але це має відбутися зовсім скоро, інакше і це не допоможе.

Тоді я вирішила піти в Кану на весілля дочки двоюрідної сестри, хоча до цього й не збиралась. Я не люблю весілля. Мені не подобається, що всі голосно кричать і сміються, їжа витрачається марно, вино тече рікою, і здається, що наречених приносять у жертву грошам, суспільному становищу і спадкові. Вони видаються зайвими на цьому святі, їх вітають із тим, що нікого не стосується, виставляють на загальний огляд під п’яні вигуки гостей. Коли ти молода, тобі стає легше від усмішок багатьох людей, від усієї цієї веремії, у тебе починає наморочитися в голові, і от ти вже готова покохати будь-якого недоумка, варто йому опинитися поруч.

Я пішла до Кани не для того, щоб побути на галасливому святі поєднання двох людей, бо одну я заледве знала, а іншого ніколи не бачила, а щоб повернути додому свого сина. За кілька днів, що залишились, я намагалася стати на силі, щоб погляд мій зробився твердим, а голос — глухим і наполегливим. Я підшукувала переконливі слова і навіть погрози, якщо моїх аргументів буде недостатньо. Має бути таке, думала я, що я маю сказати, аби він мене почув. Одна фраза. Одна обіцянка. Одна погроза. Одне переконання. І я була впевнена, що знайшла їх. Я дурила себе, думаючи, що мій син повернеться зі мною, що він уже досхочу наблукався світом, що він уже зламався або що я можу зламати його якими-небудь словами.

Я прийшла до Кани за кілька днів до весілля і зрозуміла, чи майже зрозуміла, що прийшла намарно. Всі говорили тільки про нього, і мене — його матір — одразу ж помітили. Багато хто до мене звертався.

Поряд із будинком моєї двоюрідної сестри Міріам стояв будинок Лазаря, котрого я знала ще з дитинства. Серед наших дітей він був найуродливішим від самого народження. Здавалось, усмішка ніколи не полишала його обличчя. Ми приходили до його матері, Раміри, вона прикладала палець до вуст і тихенько підводила нас до колиски, але коли ми заглядали туди, хлопчик уже зустрічав нас усмішкою. Часом це бентежило Раміру, тому що коли ми приходили, всім було ясно, що ми прийшли не так до батьків і сестер хлопчика, як до нього — подивитись, як він учиться ходити і розмовляти. Згодом діти, забачивши Лазаря, одне поперед одного запрошували його до своєї гри, з його появою скрізь і завжди наставали мир і гармонія. Я знаю, що він виділявся серед нас: у його душі не було чорноти чи страху, що охоплювали всіх уночі чи під вечір шабату і вже не відпускали. Я не бачила його багато років, Лазарева родина переїхала у Віфанію і прожила там якийсь час, перш ніж повернутися до Кани, але до мене доходили звістки про нього: як юнак ріс прекрасним і струнким, серйозним і добрим, і як родина хвилювалася за нього, адже всі знали, що не зможуть утримати його серед маслинових гаїв і фруктових садків, що настане день, і велике місто покличе Лазаря, що його принадливості і красі, тепер уже чоловічій, потрібен буде інший світ, аби розквітнути повною мірою.

Та нікому й на гадку не спадало, що йому судилося відбути в царство смерті, що його витонченість і краса, його ореол обраності — дар богів його батькам і сестрам — усе це було лише зловісним жартом, як заманливий запах і сила-силенна їжі, що проносять повз. Я знала, що, захворівши, він кілька днів стогнав від болю і йому покращало, а потім біль повернувся знову, тільки тепер уже в голову, і не відпускав цілими ночами, і що він кричав, кричав, що обіцяє бути хорошим… та нічого не можна було зробити, отрути в його голові ставало все більше, він слабшав усе більше і не зносив світла, навіть найменшого відблиску. Якщо відчинялися двері, коли хтось заходив, і промінь світла проникав до кімнати, він кричав від болю. Не знаю, скільки це тривало, тільки знаю, що сім’я про