Кен Лю - Моно-но аваре

І раптом батько знову поруч, він висить у просторі під вітрилом. Ми граємо партію в го.

– Подивись на південно-західний кут. Бачиш, твоя армія розділена навпіл. Мої білі камені скоро оточать і захоплять усю цю групу.

Я дивлюсь туди, куди він вказує і бачу проблемну область. Я не вгледів прогалину. Те, що я вважав своєю єдиною армією, насправді було двома окремими групами, між якими заліг розрив. Я маю закрити його своїм наступним камінцем.

Я відганяю галюцинацію. Треба закінчити з цим, і тоді я зможу поспати.

Розрив у пошкодженому вітрилі прямо переді мною. На такій швидкості, як наша, навіть дрібка пилу, що проскочила повз іонні щити, може стати причиною катастрофи. Нерівні краї дірки злегка розвіваються під дією сонячного вітру і світлового тиску. Один фотон крихітний, несуттєвий, у нього навіть маси немає, а разом усі вони рухають вітрило завбільшки з небо і несуть тисячу людей вперед.

Всесвіт дивовижний.

Я беру чорний камінець і наміряюся заповнити прогалину, щоб з’єднати свої армії в одну.

Камінь перетворюється на набір для ремонту з мого ранця. Я маневрую за допомогою реактивних струменів і зависаю прямо над розривом. Через діру мені видно зірки, які ніхто на кораблі не бачив багато років. Я дивлюсь і уявляю, що одного дня, біля однієї з них, людська раса, злившись у новий народ, почне з початку і знову процвітатиме.

Я обережно накладаю латку на розрив і вмикаю пальник. Я проводжу ним по краях розриву і відчуваю, як латка плавиться і з’єднується з вуглецевими ланцюжками плівки вітрила. Коли я впораюся з цим, треба буде випарувати і нанести зверху атоми срібла, щоб утворився блискучий захисний шар.

– Виходить, – кажу я в мікрофон. Мені відповідають приглушені радісні вигуки на фоні.

– Ти герой, – каже Мінді.

Я уявляю себе гігантським японським роботом з манґи й посміхаюсь.

Пальник плює полум’ям і вимикається.

– Дивись уважно, – каже тато. – Ти хочеш походити так, щоб закрити ту діру. Але чи справді це тобі потрібно?

Я трушу бак із паливом, що під’єднаний до пальника. Нічого. Цим баком я тоді вдарив об підпірку вітрила. Певно, від удару утворився витік, і тепер палива недостатньо, щоб закінчити роботу. Латка легко майорить у просторі, прикріплена до вітрила тільки наполовину.

– Повертайся, – каже доктор Гамільтон. – Ми поповнимо твій запас і спробуємо ще раз.

Я виснажений. Як би я не старався, я не зможу повернутися сюди достатньо швидко. А хто знає, наскільки за цей час збільшиться розрив? Доктор Гамільтон розуміє це не гірше за мене. Він просто хоче, щоб я повернувся до теплого затишку корабля.

У мене ще є паливо в баках, призначених для дороги назад.

Обличчя батька виражає очікування.

– Я розумію, – повільно кажу я. – Якщо я поставлю наступний камінь у цю прогалину, то не зможу повернутися до тієї маленької групи на північному сході. Ти їх захопиш.

– Один камінець не можна поставити в обидва місця. Доведеться вибирати, сину.

– Скажи, що мені робити.

Я дивлюсь на батькове обличчя, чекаючи відповіді.

– Озирнись, – каже він. І я бачу маму, пані Маеда, Прем’єр-міністра, наших сусідів з Куруме, усіх людей, що чекали з нами в Кагосімі, на Кюсю, на всіх Чотирьох островах, по всій Землі й на «Надії». Вони дивляться на мене, сподіваючись, що я зроблю щось.

Тихий татів голос мовив:

Миготять зорі

Усі ми тут лиш гості

Усмішка й ім’я

– Я маю рішення, – кажу я докторові Гамільтону по радіо.

– Я знала, що ти щось придумаєш, – каже Мінді з гордістю і задоволенням.

Доктор Гамільтон якусь хвильку мовчить. Він знає, що я замислив. А тоді:

– Дякую тобі, Хірото.

Я від’єдную пальник від порожнього баку і прикріпляю до іншого. Вмикаю – полум’я яскраве, чисте, як лезо з чистого світла. Я шикую перед собою атоми й фотони, утворюючи з них павутиння зі світла і сили.

Зорі по той бік сховались. Поверхня вітрила знову бездоганно дзеркальна.

– Виправте курс, – кажу я в мікрофон. – Все готово.

– Прийнято, – каже доктор Гамільтон. Його голос – це голос людини, яка з усіх сил намагається приховати свій смуток.

– Спочатку повернись, – каже Мінді. – Якщо ми зараз виправимо курс, тобі не буде за що чіплятись.

– Усе в порядку, крихітко. Я не повернусь. У мене не вистачить палива.

– Ми прийдемо по тебе!

– Ви не зможете знайти дорогу серед згинів так швидко – м’яко кажу я їй. – Ніхто не знає цей візерунок, як я. Поки ви дістанетеся сюди, у мене закінчиться повітря.

Я чекаю, поки вона заспокоїться.

– Давай не будемо про сумне. Я люблю тебе.

Тоді я вимикаю радіо і відштовхуюсь у космос, щоб вони не спорядили непотрібну рятувальну місію. І я падаю й поволі віддаляюся від куполу вітрила.

Я бачу, як вітрило зменшується, являючи усі зорі в їх неосяжній пишноті. Бліде Сонце не сходить і не заходить, воно тепер лиш одна з багатьох зірок. Я пливу серед них, наодинці і, водночас, разом із ними.

Язик кошеняти лоскоче мені серце.

Я кладу наступний камінець у прогалину.

Тато ходить так, як і я думав, і моїх камінців з північно-східного кута вже немає, вони пливуть серед зірок.

Але головну групу врятовано. У майбутньому вони, можливо, навіть процвітатимуть.