Кен Лю - Моно-но аваре

class="book">Я намагаюся побудувати фразу поетичніше, але не певен, що у мене виходить.

– Wareware ha, hoshi no aida ni kyaku ni kite. – «Ми прийшли, щоб бути гостями серед зірок».

– Існують тисячі способів сказати щось, – казав, бувало, тато, – кожен для свого випадку.

Він казав, що наша мова гнучка і повна відтінків, що кожне речення – це вірш. Мова ніби загортається у себе саму, несказані слова значать стільки ж, скільки сказані, а контекст нашаровується на контекст, як сталь у мечах самураїв.

Хотів би я, щоб тато був поруч і я міг спитати його: як сказати «Мені вас не вистачає» у випадку, коли тобі виповнюється двадцять п’ять і ти останній живий представник свого народу?

– Моя сестра захоплювалася японськими книжками з малюнками. Манґа.

Мінді сирота, як і я.

– Ти багато про неї пам’ятаєш?

– Не дуже. Мені ж було десь п’ять, коли я зійшла на борт корабля. А до того я пригадую тільки стрілянину, і ще як ми ховались в темряві, і як втікали, і як їжу крали. Вона завжди була поруч, щоб заспокоїти мене, читаючи манґу. А потім…

Я дивився те відео лиш раз. З нашої високої орбіти здавалось, що біло-блакитна кулька, що була Землею, якусь мить похиталась від удару астероїда, а тоді, мовчазні, каламутні хвилі знищення повільно поглинули планету.

Я притискаю її до себе і легенько, заспокійливо цілую в чоло.

– Давай не будемо про сумне.

Вона міцно обіймає мене, наче не збирається відпускати ніколи.

– А про манґу ти щось пам’ятаєш? – питаю я.

– Тільки те, що там було повно гігантських роботів. Я ще подумала: Японія така потужна.

Я намагаюсь уявити: героїчні велетенські роботи працюють по всій Японії, щоб врятувати людей.

***

Вибачення Прем’єр-міністра передавали через гучномовці. Дехто також дивився трансляцію на телефоні.

Я мало про це пам’ятаю, окрім того, що голос Прем’єр-міністра звучав слабко, і виглядав він старим і кволим. Було схоже, що йому справді шкода.

– Я підвів людей.

Чутки обернулися правдою. Підрядчики взяли гроші уряду, але не спромоглися побудувати достатньо потужні кораблі, як обіцяли. Вони приховували це до самого кінця. Правда відкрилась, коли було вже запізно.

Свій народ прирекла не тільки Японія. Після того, як було встановлено, що шляхи Молота і Землі перетнуться, інші країни пересварились, вирішуючи хто і скільки повинен вкласти у спільний проект евакуації. А потім, коли той план провалився, більшість вирішила поставити на те, що Молот пролетить мимо, і витратити гроші й життя на війни між собою.

Після того, як звернення Прем’єр-міністра скінчилось, у натовпі не чулось ані звуку. Пролунало кілька розгніваних вигуків, але вони швидко затихли. Люди почали без метушні, зберігаючи порядок, складати речі і покидати тимчасові табори.

***

– Люди просто пішли додому? – недовірливо питає Мінді.

– Так.

– Ніяких грабунків, панічної біганини, ніяких військових заколотів?

– То була Японія, – кажу я їй. Я чую в своєму голосі гордість, що луною повторює батькову.

– Мабуть, люди просто змирились, – каже Мінді. – Здалися. Певно, культура така.

– Ні! – я через силу намагаюсь стримати жар у голосі. Її слова дратують мене, як слова Боббі, коли той назвав го нудним. – Все було не так.

***

– З ким тато розмовляє? – спитав я.

– Це доктор Гамільтон, – відповіла мама. – Ми, – він, твій батько і я, – разом навчалися в коледжі в Америці.

Я спостерігав, як тато розмовляв по телефону англійською. Він здавався зовсім іншою людиною: не тільки через зміну інтонації та ритму; обличчя пожвавішало, рука рухалася менш стримано. Наче в іноземця.

Він кричав у слухавку.

– Що тато каже?

Мама цитьнула на мене. Вона пильно слідкувала за татом, вслухаючись у кожне слово.

– No, – казав тато в телефон. – No! – Це я розумів і без перекладу.

Опісля мама сказала:

– По-своєму, він хоче зробити добру справу.

– Про себе думає, як завжди, – відрізав батько.

– Ти несправедливий до нього, – сказала мама. – Він же не зателефонував мені таємно. Натомість, він подзвонив тобі, бо подумав, що якби все було навпаки, то він радо подарував би коханій шанс вижити, хай навіть і з іншим чоловіком.

Тато подивився на неї. Я ніколи не чув, щоб мої батьки казали одне одному «Я люблю тебе», але є речі, про які не обов’язково казати вголос, щоб вони були правдою.

– Я б ніколи не сказала йому «так», – мовила мама, усміхнувшись. Тоді вона пішла на кухню готувати обід. Тато провів її поглядом.

– Чудовий сьогодні день, – сказав мені він. – Ходімо, прогуляємось.

Ми зустрічали сусідів, що прогулювалися вулицями. Ми вітались і цікавилися здоров’ям одне одного. Усе здавалося звичайним. У сутінках Молот на небі світився ще яскравіше.

– Тобі, певно, дуже страшно, Хірото, – сказав тато.

– Хіба вони не спробують побудувати ще кораблів?

Тато не відповів. Серпневий вітер доніс до нас звуки цикад: чирр, чирр, чирррр.

Ніщо у криках

Цикад не віщує їх

Близької смерті

– Тату?

– Це вірш Басьо. Ти розумієш його?

Я похитав головою. Я не дуже любив вірші.

Тато