Тетяна Тиховська - Чому дзвенять цикади

згодом й винокурні, броварні, сироварні, олійниці. Кінні заводи також були. Щороку коней, що їх мали або продати, або здати на забій, вантажили в міцний фургон і везли до Одеси. А що в селі чи не кожна родина між іншим займалася й садівництвом, й городництвом, то надлишки везли на ярмарок, що організовувався кожної осені.

Взимку короткими нудними днями чоловіки лагодили інвентар, переглядали кінську збрую. А як не мали нагальних справ — йшли у шинок попити пива, поласувати капустою з ковбасками або ж і просто до сусіда побалакати.

Все село перетинали підземні ходи, що складали мережу підземних вулиць і кінець кінцем виходили до церкви. То чоловіки могли піти до сусіда попід землею просто з власного двору.

Жінки теж були не проти правити теревені, але за роботою. Довгими зимовими вечорами вони чи то пряли нитки з овечої куделі, чи вже з готової вовни плели чи не всю одіж. Під дзижчання веретена або під тихенький цокіт спиць жінки ділилися домашніми новинами, кулінарними секретами, рецептами від жіночих хвороб; вихвалялись одна перед одною своєю майстерністю і винахідливістю.

А по весні, коли танув сніг і земля хоч трохи протряхала, вся родина прокидалася ще вдосвіта і починала поратися біля садиби. Стіни будинків, огорожа старанно оновлювалися; ділянка біля дому ретельно оброблялася.

Весна була в розпалі. Теплий гожий день винадив на двір усіх чоловіків з дому. Це вже була не тимчасова халупка, а капітальний будинок. Кам’яний. З одного торцю вхід для людей, з протилежного — ворота для тварин. Стріха спільна. Вікна пофарбовано. Під вікном — троянди. На подвір’ї повно курей, гусей, качок. Кругом дому велика ділянка землі, що десь мало не на обрії впоперек огороджена кілками. На ділянці паслися коні, корови та невелика отара овець. В садку кругом дому — молоді тоненькі саджанці дерев. Впорядковане подвір’я з садом і городом. Окремо вхід до підвалу.

Коло огорожі стояв Вольдемар з батьком і дідом. Вольдемар вже був радше хлопчаком, не малюком. Та й зростом він вже давно переріс паркан.

Старий звернувся до сина:

— А добряче переселенці попрацювали. Дивись-но: в нашій колонії яких тільки майстрів немає! І шевці, й каменярі, і мебельники. У нас самих чи не в перших з’явилися тонкорунні вівці. Звісно, я чи не всі гроші на них витратив. Але не марно. Тож тепер я спокійний за родину, померти не боязко.

— Ото хоч Ви не заводьте мови про смерть! — зупинив його син.

Старий зітхнув:

— Молодий ти ще. Для тебе смерть — то щось віддалене. А для мене з дружиною — хай не бажане, але очікуване. Ми дружно жили. То, як вона піде першою, і я на сім світі не затримаюсь. Але як піду, то хоча б буду спокійний, що залишив дітям в спадок справу. Тож житимуть вони заможно. Якщо працюватимуть, звісно.

— Я роботи не боюся. Ніякої.

— То й добре. Добре. А ти, Вольдемаре? — тепер дід звернувся до онука.

Але той чи не почув. Вперся лобом в кілок огорожі і мрійливо дивився вдалечінь.

І що там можна було побачити?

Горбкувата місцевість, де ріденько стояли прямокутні кам’яні будинки. В далечині — лисий пагорб.

Чим вони могли привернути увагу хлопчика?

Можливо, Вольдемар хотів закарбувати в пам’яті цю мить, коли близькі були поряд, коли дитячу свідомість поки ніщо не бентежило?

Його день починався з того, що він ховав своє ліжко під ліжко дорослих, а постільну білизну із пуховими подушками клав зверху. На ніч він все робив навпаки — ліжко висував в кімнату й намощував подушки та пір’їни.

Його світ обмежувався дашком із рук батьків. Обрій для нього — край обгородженої кілками ділянки, який туманними днями не було видно. Найбільше щастя — зайва порція штруделя[10]. А найбільше горе — штраф на користь шкільної каси, що мали платити батьки за пропуск занять без поважної причини…

А можливо, крізь серпанок весняного ранку Вольдемар бачив майбутнє, поки що невідоме, невидиме? Можливо, він мимоволі подумав, що настане завтра, а тоді наступний день і наступний рік. Він сам, щороку набавляючи й в рості й в свідомості, розсуне захисний дах зі сплетених татових і маминих рук і почне самотужки пізнавати світ. Навкруги все зміниться. Хтось кудись поїде, або захворіє, або помре. А сам він із хлопчака перетвориться на голову великої родини, за яким залишалося останнє слово з будь-якої родинної проблеми.

Можливо, саме це промайнуло в дитячій свідомості Вольдемара. А, може, він просто задивився на яскравого метелика, яких тоді ще не всіх було знищено інсектицидами[11].

5

І ось кілька десятків років промайнули як одна мить.

Весна. Знову весна. Та ж огорожа, той же будинок. Кругом будинку — старі і молоді дерева. На обрії пасуться коні, корови, вівці. В далечині на колись лисому пагорбі видно готичний костьол з височенькою вежею та дзвіницею, окраса села.

Та нема вже ані діда, ані батька. Давно вже нема. Бо самому Вольдемару вже вісімдесят шість. То таки не жарт.

Вольдемар глянув на руки, що ними він спирався на огорожу. Вузлуваті, мозолясті руки. Руки селянина, не панича.

Потім він підвів погляд і вгледів сусіда. Для Вольдемара той був геть хлопчисько — щось років так із п’ятдесят.

Чоловік був чимось збуджений, тож повів відразу, ледве привітавшись:

— Сусіде! Чи чули — Берг з родиною вже все розпродав і має поїхати з Росії.

— То як йому любо — хай їде.

— А ви? Ви не збираєтесь?

— З якого такого дива? Що я забув у тій Америці чи куди вони намастилися?

— То ви як знаєте, а ми з родиною подамося до Канади. Свій земельний наділ продамо