Лора Вайт - Ній. Пробудження демона

Леся хотіла заперечити, що з неї вже досить, вона нікуди не піде, і хоче назад до своїх, може не дуже доброзичливих, друзів. Хотіла сказати, що їй дуже страшно посеред нічного лісу, але на слова Ореста, вона тільки спромоглася прошепотіти.

— Добре.

Орест розсунув гілки і увійшов у низьку печеру. Зі стелі весь час щось капало. Зверху наче змії, звисало коріння дерев, ноги грузли у багнюці. Стіни здавили Лесю з обох боків, і до них страшно було доторкнутись. Вона згадала, що дуже боїться змій, чи ще якихось гадів. На Лесину радість, Орест зупинився і, запалив смолоскип, який він взяв невідомо де. Це було дуже добре, бо у Лесі сів акумулятор у телефоні.

Стеля в печері була досить низька, але з кожним кроком ставала все вищою. Вони пройшли метрів сто чи двісті, Леся уже втратила надію повернутися, вона тремтіла від страху, коли Орест зупинився і загасив смолоскип.

— Не хвилюйся, все гаразд.

Леся боялася впасти, тому вхопилась за спину Ореста, за його смердючого кожуха і поволі йшла за ним. Згодом очі звикли до темряви, і стало світліше. Вони пройшли вперед. І вийшли до велетенської печери. В ній було добре видно, місячне світло проникало через великий отвір у стелі. Печера вражала як розмірами, так і незвичайним сяйвом, що йшло від стін. Орест провів Лесю подалі від входу в тунель, з якого вони вийшли, зупинився і вказав рукою на стінки печери.

— Дивись, це особлива печера, вдень її стіни вбирають світло, а потім віддають його вночі. Люмінофори здається.

Леся здивувалась, що старий Орест знає такі слова, і захоплено роздивлялась печеру. Це було щось надзвичайне, неймовірне і казкове.

Печера була біля п’ятидесяти метрів в ширину. Стіна напроти майже потонула в темряві, якби не світло, від моху, що покривав стіни. Він ріс невеличкими острівками і від цього здавалось, що стіни розписані дивними вогняними малюнками. Мох світився зеленуватим світло, яке подекуди набувало жовтуватого відтінку. Леся доторкнулась до моху, і побачила, як легенька хмаринка пилу піднялась і попливла в повітрі. Схоже, світився не сам мох, а бактерії, що жили на ньому. Леся забувши про все розглядала чарівну печеру, поки не звернула увагу на величезний камінь, що височів посеред печери, упираючись в одну із стін. Якщо добре придивитись, він був покритий якимись знаками. Лесі здалося, що біля підніжжя щось ворушилось, чи може то була гра світла. А ще, якщо придивитись, то камінь нагадував людину, яка сидить на кам’яному троні. Місячні промені висвічували страшне, покрите тріщинами лице і тіло, можна було розрізнити голову і щось схоже на зубчатий вінець на голові. Частину цієї велитеньської скульптури скривала пітьма.

Леся зі страху завмерла, вчепившись в рукав Ореста, і зашепотіла йому на вухо:

— Це пам’ятник? Хто це, і хто його зробив?

— Тихше, це не пам’ятник, я не знаю хто його зробив. Він був тут завжди, мій прадід про це знав і його прадід також. Давні люди казали, що це Ній, древній демон, він зараз кам’яний і чекає свого часу.

— Для чого?

Голос Лесі тремтів, вона раптом побачила, що Орест дістав із торби, що висіла у нього на плечі мотузку.

— Чекає, коли прийде час карати тих, хто має бути покараний.

Орест поклав мотузку на підлогу і поряд з мотузкою поклав торбу. Леся вже вся тремтіла, страшна підозра з’явилась у її голові, але вона не подала виду, непомітно відступаючи подалі від Ореста до проходу, звідки вони прийшли.

— Він що, живий?

Краще говорити впевнено, щоб він не зрозумів, що Леся підозрює його. Та Орест поки не намагався завдати Лесі шкоди. Він обперся на палицю і продовжив розповідь.

— Не знаю. Почекай, не тікай, може ще щось побачиш.

Раптом позаду страшної голови з’явилось золотаве світло і звідти вилетів згусток ніби маленького сонця. Леся зупинилась, щоб краще роздивитись і здивувалася. Це була пташка. Невеличка, вона світилась жовтим яскравим світлом, махала крилами і літала колами, то підлітаючи до стелі, то спускаючись вниз. Орест загадково посміхнувся.

— Кажуть, що то його душа, у повний місяць, вона з’являється у печері. Кажуть поки вона жива, він нерухомо сидить тут, і чекає свого часу.

— Для чого вона з’являється?

Леся знову почала задкувати, її ноги ковзали по багнюці, яка покривала підлогу печери, та вона все сміливіше йшла до виходу. Старий вдавав, що не помічає Лесину хитрість, і продовжував:

— Вона з’являється, коли відчуває?

— Відчуває що?

Леся не могла мовчати, вона бачила, що Орест не рухається і мала надію. що якщо вона буде говорити, він її відпустить.

— Вона відчуває людську кров, і те, що зможе її спробувати.

Після цих слів, хтось дужий схопив Лесю позаду і кинув на землю. Вона боляче вдарилась головою і на секунду втратила свідомість. Удар був не сильним, вона швидко прийшла до тями, відчуваючи, як їй зв’язують руки за спиною, а щоб Леся не рухалась, їй притисли голову до землі. Вона не могла бачити того, хто напав на неї, але чула розмову. Це був Орест і той хлопчина, що зустрів їх біля дому.

— Тримай сильніше, поки я її зв’яжу.

— Чого, туй, раніше не зв’язав?

— А ти що, хотів, щоб я її тягнув на руках? Краще, коли вона сама прийшла.

— Та й, добре вийшло, посварилась з друзями, пішла погуляти і не повернулась.

— Ага, не знайдуть, зникла в горах, як і усі до неї.

З усієї сили Леся почала пручатись і дригати ногами, вона відчула, що вдарила одного з нападаючих. Той зашипів, вилаявся і ногою вдарив Лесю в живіт. Вона застогнала від болю і сльозі бризнули у неї з очей. Яка дурість, як вона могла довіритись незнайомій людині. І даремно вона на Макса кричала, врешті він виявився