Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

— Що кому погане зробив твій Кирило, — сказала баба. — Скільки тих вікон, дверей, дахів перетесав людям. І брав же по-божому.

А хоч ти й задарма оброби всеньке село, а коли торкнеться діло політики, та не гавкне жодна собака за тебе. І не жди й не сподівайся, — сказав дід. — Тим же падлюкам тільки цього й треба, щоб ми всі ні пари з вуст і тіні своєї боялися. Та я не змовчу нікому, хто на сиріт налазитиме! З якої це ласки?

Через годину одежа обсохла на печі, її вим’яли від болота й витрусили пилюку.

—Ходімте ж мерщій! — рішуче сказав дід.

І вони подалися в школу, хоч хтось і волав на тім березі:

— Подай човен!

Дід тільки крикнув, склавши долоні човником:

—Заждіть!

Вони наспіли на другий урок. Дід не став чекати перерви, постукав у двері, і Петрівні гурма вступили в клас, урвавши вчителя на півслові.

— Покорно перепрошую, — скинув дід шапку й низько вклонився вчителеві. — Ось діти. Обсохли вже. Не зобидьте сиріт, прийміть, хай набираються розуму.

Микола Костьович ужалено глянув на діда чорними очима. Заірав жовнами. Дід не опустив своїх очей, стояв бородатий, острішкувато дивився на вчителя. Той сказав придушено:

— Гаразд…

Петрівні шугнули за свою парту.

— Покорно благодарствую, — знову вклонився дід і тихо вийшов з класу.

Хлопці та Марія дивились, як він пройшов попід віконню, як його сутула постать у куфайці, вицвілому галіфе й кирзових чоботях віддалялась на грузькій дорозі.

— Не ловіть ґав, Петрівні, коли вже увірвались на урок, як татарва, — гримнув учитель. — Розкрийте задачник на сторінці шістдесят п’ятій…

І Петрівні розкрили задачник, один на трьох.

За якийсь десяток днів спала білоцерківська вода, міст знову поєднав два береги Росі, луги зазеленіли, підсохли дороги і в світі настав Великдень. Його в Калашниках чекали цієї весни з нетерпінням і якоюсь незгасаючою надією на воскресіння добра, милосердя між людьми і щастя, про яке так щедро писалося по газетах і балакало з досвіта до півночі радіо на Містечку в Межирічі. Старі люди й молоділі, кого ще не відбили од Бога, увесь піст говіли. У діда Йосипа разом з ним говіли сам дід, баба Явдоха і мати. Малих же тільки із страсної п’ятниці держали на пісному, але й за два дні вони встигли так наговітися, так наждатися паски, що сі два дні видалися їм за великий піст.

У суботу баба і мати пекли паски, фарбували крашанки, варили холодець, і в хаті, як поприходили зі школи хлопці й Марія, густо пахло святом, і сиділи на полу зарюмсані Меланя і Галя. На столі, мов святі церкви, величаво світилися високі жовтаво-білі паски. Їхні шишкасті верхи були припорошені інеєм ванільного цукру, оздоблені зеленими, синіми, жовтими пшонинками. Дівчата в одну шкуру благали паски, а баба сварилась на них пальцем і казала, що дасть завтра, а сьогодні їсти паску гріх, треба терпіти, як терпів муки за всіх нас на хресті Господь наш Ісус Христос.

— Ми вже натерпі-ілися, — скімлила Галя.

— Ага, з учора те-ерпимо, — підтягала за нею Мелана.

— Ох ви ж, калцелюги малі, — казала баба. Та ми з дідом весь піст говіємо й ні разу не заплакали ще.

— Бо ви терпля-ачіші, — тягла своєї Галя, захланно позираючи з-під густого русявого волосся синіми оченятами на паски.

— Байдуже, і ви потерпіть, Господь вам за те подарує щастя, гарних наречених. Ага! — бабине м’яке, у тоненьких зморшках обличчя зараз світилось, як і її паски, добра усмішка співчутливо бриніла їй на пригаслих вустах. — А завтра з такою радістю заспіваєте, розговівшись: піст, піст, задер хвіст та побіг у лози!

Школярі ж, виголоднівши за півдня, тьопали пісний борщ із квасолею та тільки посміювалися з Мелані й Галі, хоч і самі ковтали слину, кидаючи позирки на паски, пироги, крашанки й розлитий по мисках холодець.

Увечері Василько впросився в матері на всеношну.

— От же ж несплюх, — сказала мати.

— Хай іде, — згодився дід, — Тільки щоб держався нас із бабою.

— А як спати схочеш та брязнешся там серед церкви? — спитала Марія.

— Хто? Я захочу?! — зверетенився Василько. — Та я тобі три всеношні підряд вистою!

— Ага! А після мосту хто хропів увесь день на печі, аж крейда сипалася з коминів? — припрявсь Іван.

— Так я ж обсушувався, от і розморило в теплі.

— Може, й ти підеш із нами? спитав дід Івана. — Не розколеться лоб, якщо який раз перехрестиш.

— Дуже мені треба. Я краще посплю, — відмігся Йван. — Та й учитель із своїми шпигунами нишпоритиме по церкві, переписуватиме, хто був, а потім виставить на посміховище перед усією школою.

-А ти, Ванько, не посміху лихих людей бійся, а гріха, — повчав дід. — 3 посміху, казав той, люди бувають, а з грішників…

Пізно увечері, коли вже малеча повкладалася спати, баба застелила кошик рушником, опустила на нього паску, поклала крашанки, кільце ковбаси, пироги, прикрила все це ще одним рушником, сказала дідові й Василькові прояснілим голосом:

— От уже й празник на воротях став. З Богом парубки?

— Ходімте! — весело вигукнув Василько.

— Тільки ж дивись, Васильку, — попередив дід. — Якщо ти в чомусь согрішив, стань і помолись Богу, покайся, щоб умер твій гріх до півночі. Бо без смерті гріха не настане воскресіння Бога в твоїй душі. І ти не відчуєш ніякої радості.

— Я не