Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

— Тоді ходім сміливо.

І вони вийшли в теплу великодню ніч. Густа весняна темрява гомоніла, приглушено перегукувалася, тупотіла мостом з правого берега. Гомоніло й попереду, в Гамарні й по всіх Калашниках. Василько йшов у цьому дивному нічному гомоні, у цьому людському безсонні й загальній збудливій піднесеності, вдихав запах першої дорожньої пилючки, притоптаного споришу, і маленьке його серце бентежно завмирало в передчутті радості. Його тільки турбувало те, що в церкві може наткнутися на вчителя.

Церква виросла з пітьми велична, заграла високими освітленими вікнами. Це світло вибивалось і з відчинених дверей, падало на паперть, де щільно стояли й сиділи по обидва боки старці, христарадили до парафіян. Василько взяв із кошика кількоро пирогів і крашанок, наперед розрахованих на старців, і роздав у чиїсь тремтячі руки, чуючи у відповідь шелестке:

— Спаси, Господи, і помилуй!

— Спаси, Господи, і помилуй!..

Раптом він побачив учителя, що схилився до якоїсь переляканої школярки й металевим голосом вичитував їй свою занудну мораль, а поруч стояла мати, знічено тримала перед себе великоднього кошика. Учитель розхилився й озвавсь до матері:

— Не можна, молодице. Самі моліться, а дітей нам не затуманюйте. Не маєте права. Вашій дівчині виставимо двійку в чверті за поведінку.

— Я й не збиралася затуманювати… — виправдовувалася мати. — Ні на кого ж лишити дома.

— Нічого не знаю, молодице. Не можна й усе! — звівся металевий голос.

Василько сховався за діда, й вони поза богомольцями щасливо вступили до храму. Василько полегшено зітхнув, зняв слідом за дідом картуза, почав хреститись, як тут чиїсь холодні пальці вхопили його за руку. Оглянувсь і зустрівся з примруженими очима третьокласника Юрка Гарасюти. Вони були в нього якісь каламутно-водянисті, завжди насмішкувато прискалені.

— Усе, Петрівний! Спікся! Тебе викрито! — зловтішно вигукнув цей бригадирів синочок. — Я зараз же приставлю на тебе Миколі Костьовичу. — Гарасюта був у картузі, але богомольці мусили миритися з цим, бачачи на його рукаві широку червону пов’язку, а на грудях червоний галстук.

— Ну й приставляй, шпигуняра шмаркатий! — висмикнув руку з його холодних пальців Василько й протовпився слідом за дідом і бабою далі в храм.

«Приставить. Хай приставля… Боявсь я їх…» — думав Василько й уявляв уже, як у понеділок вивісять стінгазету й намалюють його в церкві. Хіба ж не було торік. Намалювали двох школярів, які стукнулися перед іконою лобами, аж іскри посипалися з очей. «Похристосались!» — було підписано. А далі називались учні, яких було спіймано в храмі на молитві. Василько так радів, що його тоді не виявили. З тих пір боявся ходити в церкву. І оце тільки через рік зважився. І зразу ж попався. «A-а, хай малюють, хай приставляють…»

«Приставити» — це було офіційне слово в школі. Учитель так і казав їм: «Коли ви побачите, що хтось бешкетує, порушує поведінку, ви повинні мені приставити на нього». Приставляли всілякі вчителеві підлизи, а то й так, один на одного, коли посердяться між собою.

«Хай приставляють…» — бадьорився Василько, але душа його терпла, коли він думав про понеділок, про стінгазету, і про те, як учитель пробиратиме його на лінійці перед усією школою, і як із нього глузуватимуть кілька днів: «Святий-божий в овечій кожі!»

Дід і баба стояли в густому натовпі, слухали службу Божу й молилися. Василько й собі почав хреститись і проказувати слова слідом за півчою: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть. Блаженні чисті душею, бо вони Бога поба-ачать…». І Васильковій душі повернулася рівновага. Скоро він злився з неземним сяйвом образів, золота, мерехтінням сотень свічок, запахом ладану й піднебесним співом. Душа його затрепетала, піднеслася над усім буденним, грубим, йому стало жалко до сліз батька, який поневіряється десь по тюрмах за те, що любив людей, і матері зробилося жалко, Івана, Гриця, Марію, Галю, Меланю, і зайця, що потонув під час повені і за якого всі так підсміювалися тоді з Василька, і він став молитися й за них, щоб їх помилував Господь… Високо, мов голос голубих небес, злинав тенор дядька Тараса, вів за собою півчу, і було це так урочисто, красиво, велично, що здавалось, наче небо розкрилося в усіх над головами, і Бог невидимо зійшов з неба в храм і увійшов у серце кожного, хто зараз гаряче молився. «Блаженні чисті душею, бо вони Бога побачать…» І для Василька вже й учитель, і Гарасюта, і стінгазета, і піонерська лінійка зробилися в цю мить такими мізерними, безглуздими і безсилими проти сієї величної краси, що не варто було про них і згадувати.

Опівночі врочисто заклекотіли дзвони на дзвіниці. До церкви повернувся знадвору хресний хід, і отець Павло в золотих ризах радісно возвістив:

— Христос воскресе!

Люди відповіли хором:

— Воістину воскрес!

— Христос воскресе! — повторив отець Павло.

— Воістину воскрес!

І втретє возвістив:

— Христос воскресе!

— Воістину воскрес! — проказав і Василько збуджено разом з дідом і бабою.

— Воскресєніє Твоє, Христе Спасе, ангели поют на небесі, — співав отець Павло.

Йому з клиросу відповідала півча таким могутнім срібнозлотим хором блаженних голосів, що в людей сльози закипали на очах:

— Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ, смертію смерть поправ, смертію смерть попра-ав і сущим во гробі, і сущим во гробі життя дарував, життя дарував, жи-иття, життя дару-ва-ав…

На розсвітах од царських воріт почався хресний хід із кольоровими корогвами. Народ повалив із храму. Лаштувалися в три ряди круг церкви, виставляючи перед себе кошики з пасками й крашанками на освячення. Урочисто співали дзвони в горі. Радісний гомін стояв над рядами. Василько дививсь, як від рожевого сходу напливають освітлені лампадами корогви. Гучнів спів півчої. Стало видно з-за рядів плечисту постать отця Павла й чути його низький голос «Христос воскресе!» Ось він уже зовсім близько, енергійно, радісно:

— Христос