Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

— Воістину воскрес!.. — різноголосо відгукувалося по рядах.

Біла рука священика змахнула віничком. Свіжа свячена росичка бризнула Василькові межи очі, розбуркала, прогнала дрімки.

— Христос воскресе!.. — заіскривсь благою вістю голос отця Павла.

І ще бризнуло срібним дощиком. І Василько тихо засміявся, і люди навколо теж усміхались, збуджено перемовлялися, підхоплювали кошики із посвяченим, виходили із церковного подвір’я. Рушили й дід з бабою. І Василько посунув із жалем за ними. Він такий охочий, що стояв би тут іще та все слухав і роздивлявся, але дід оглянувся й підбадьорив:

—Не відставай, Васильку!

І вони пішли. Над ними висіло великоднє небо, мінилось, переливалось, як писанка, святковими кольорами. Бархатний гомін огортав село, розпливався по його кутках і знову наростав з тих же кутків, бо то вже поспішала нова хвиля прихожан до храму, назустріч ясноголосому, піднесено-уро- чистому передзвону.

А дома, коли вони повернулись, усі спали й не знали ще про ту радість, яка постала над світом, — Христос воскрес.

Великдень осяяв їхню хату золотим сонцем з причілкового вікна. Раннє сонце грало в хвилях Росі, і від тих хвиль дрібно бігли ясні зайчики по білій стелі й стінах хати. Рях-тіли срібні ікони на покуті, світився образ Миколи-угодника на чільній стіні. За столом сиділи прибрані у святешне всі шестеро дітей Петрівної Оляни, дід Йосип і баба Явдоха. Вони щойно помолилися Богу й тепер розговлялися свяченою паскою, і свяченою ковбасою, і свяченими крашанками. А ще їли пироги з капустою, з підсолодженою квасолею і холодець. Та найбільше налягали на паску. Меланя і Галя так ті лише нею й утішалися: з однієї долоньки кусали паску, а з другої заїдали тією ж паскою і були хтозна які щасливі. Мати ковтала непролигі сльози, дивилася на своїх дітей, на їхні зрожевілі личка од такої гарної святкової їжі, думала про їхнього нещасного батька Кирила Пилиповича Петрівного, думала, думала та й не видержала.

— Чого ви, мамо?.. — спитав найстарший, Іван, і чорні брови йому насупились.

Не плачте, мамо… — сказав Василько й сам закліпав очима. — Не плачте, сьогодні ж свято.

— Мої ви сини-соколята… — посміхнулась мати крізь сльози. — Побачив би оце нас усіх укупочці батько, як би й зрадів. Де він зараз, сердешний, скитається? Та ми тут розкошуємо за столом, а він же ж, може, там і голодний, і холодний, і крихточки в рот не взяв ради такого великого празника. Боже ж мій, Бо-оже…

Посмутились малі Петрівні. Вони завжди смутніли, коли мати заводила мову про батька. Василько згадав, як торік у першому класі сиротам-відмінникам, у кого батьки загинули на фронті, вчитель роздавав матерію в рубчик — кому на штани, кому на спідничину. Це така премія, значить, відмінникам вийшла. І Василько бук відмінником і сиротою, бо ж батька нема й не чути, то й ждав, коли і йому дадуть матерію, радів уже, багатіючи думкою, як принесе ту премію додому, і мати пошиє йому штани, справжні, не з бабиного фарбованого полотна, а з м’якенької матерії. Та ось віддано останній відріз, а Василька так і не викликали до столу… Хтось візьми та й скажи: «А чого ж Петрівному не дали?» Учитель глянув на школярів скруглілими чорними очима. Вони в нього завжди кругліли, коли Микола Костьович гнівався. Сказав, дратуючись: «Такі, як Петрівний, не ті сироти, яких повинна жаліти Радянська влада. Такі, як Петрівний, сироти мерзенних ворогів народу, яким нема прощення й не буде у віках». Василькові зробилося так гірко від тих слів. Але він не образився на вчителя. Він розсердився на свого поганого батька, прийшов з тим серцем додому та й став вичитувати матері, що йому через такого батька соромно потикатися в школу. Дід нагримав на Василька, обізвав учителя несосвітенним дурнем і дуже хвалив батька. Мати ж сказала Василькові, що хай він не зазіхає на ту матерію, бо їхній батько живий, його треба тільки діждатися…

Сьогодні дід похилив голову, розгладжував цупкими пальцями скатертину.

— Що ж плакати, дочко… — сказав здушеним голосом. — Якось уже гуртом піднімемо дітей. А там, дивись, ще й усміхнеться доля, вернеться Кирило.

— Та де ж вернеться, коли за п’ять літ жодненької ж вісточки не прийшло, — озвалась баба.

— Яка ж вісточка, мамо. Ви наче малі. Вони ж мені тоді ясно сказали, як добилась у те віконце енкеведе: «Осуждьон на десять лет без права переписки». Він, може, й рад написати, так право ж відсудили.

— Ех, люди-люди… Сказано: дуже мудрі по тюрмах сидять, сильні в землі лежать, а дурні сіють собі гречку та гречаники їдять, — промовив дід.

— Ви так, тату, кажете, наче Кирило в чомусь винен, — образилась мати. — Робив коло того паровика день крізь день, мов проклятий, ходив, як мара, засмальцьований, тільки зуби було блищать. Так за ту каторжну роботу його ще й забрано.

— Він завжди на людях був, може, що й бовкнув, не подумавши, — сказав дід. — А слово не горобей, вилетіло — не піймаєш.

— Горобей — не горобей, а ті, кому треба, дочулись і піймали, — сказала баба.

— Ви, кажете, на людях. А Грицько Татарець он конюхував. З ким він балакав? Із сивим мерином? Або їздовий Степан Мотовильченко. Такий уже ж сумирний чоловік, сметана йому на голові встоїться. Слова було з нього не викрутиш, мовчав, як могила. А загребли обох. Знаєте, скільки там, у городі тих жінок стояло з передачами. Ото яка черга за хлібом у війну, а проти тієї — ніщо. Так, по-вашому, всі вони, оті люди — родичі ворогів народу? Ото так багато їх у нас розвелося?

Після великоднього сніданку малі Петрівні висипали надвір, на сонечко. Малі Меланя і Галя оце вперше з торішньої осені вирвалися на волю й аж заточувались од свіжого повітря. Вони всю зиму просиділи в хаті, бо ні в що було взутися. Зараз Галя хляпала в чиїхсь калошах, а Меланя захопила Василькові шкарбани. Василько ж ускочив у дідові чоботи,