Мері Блер - Бланкі поспішає на допомогу

class="book">— Марточко, люба, дякую тобі. Моя дівчинко, ти просто розумничка! А твій Мишко — справжній герой! Я вас так люблю! Завтра обов’язково приходьте до мене на гостину. Я пригощу вас печивом.

Нарешті всі розійшлися по домівках. Фермер теж поїхав. Тітонька Віолетта потюпала додому, щоб скупати Розалінду із запашним шампунем. А Марта з Мишком вирушили відсипатися. Вони були такими щасливими, що навіть не помітили, як Бланкі зник.

Розділ 10. Прощання

Уже лежачи в ліжечку, Марта раптом згадала про Бланкі. Дівчинка злякалася, що феріґард просто зник і більше ніколи не з’явиться.

— Бланкі! — пошепки покликала вона. — Ти тут?

Але чарівне щеня не відповідало. Марта подумала, що це так несправедливо, адже вона навіть не встигла йому подякувати. Сльози забриніли в дівчинки на очах.

— Бланкі, повернися! — знову покликала Марта.

— Ти що, знову плакати зібралася? — почула Марта над головою веселий голос цуценяти. — Твій тато повернувся, ти вдома, та ще й у тебе тепер є новий друг.

— Бланкі, ти повернувся! — обличчя Марти засяяло зі щастя. — Я боялася, що ти більше не з’явишся, а я ж навіть спасибі тобі не сказала…

Бланкі приземлився на ліжечко Марти. Дівчинка обійняла цуценя й поцілувала його в тепле пухнас­те чоло. Марта обережно гладила крильця феріґарда, а Бланкі солодко мружився й урчав із задоволення.

— Мені вже час відлітати, але наостанок я хочу подарувати тобі чарівний подарунок, — сказав Бланкі, зазирнувши дівчинці в очі.

— А ти ніяк не можеш залишитися? — прошепотіла Марта.

Бланкі похитав головою. Щеня всміхнулося й злетіло над ліжечком.

— Засинай швидше, і я дещо тобі подарую.

Марта згорнулася калачиком, закуталася в м’яку ковдру й незабаром заснула. Бланкі сів на подушку дівчинки й навіяв їй чарівний сон.

Марта опинилася на даху власного будинку. Так високо вона ще ніколи не піднімалася. Але дівчинці не було страшно, адже поруч сидів Бланкі. Позаду вона почула загадковий шурхіт. Озирнувшись, дівчинка зойкнула із захвату — за її спиною тремтіли від вітру величезні райдужні крила.

— Ох, Бланкі! Дякую. Я завжди мріяла політати.

Марта підійшла до краю даху, але ніяк не могла наважитися злетіти. Дівчинка подивилася в небо й побачила зграйку феріґардів. Кого тут тільки не було! Крилаті котики, поні, лисиці й навіть кролики кружляли серед хмар.

— Ну що, полетіли? — запитав Бланкі.

Марта взяла Бланкі за лапку, і вони разом злетіли над дахом. Чарівні крила несли дівчинку все вище. Серце Марти тремтіло зі щастя.

Феріґарди оточили Марту.

— Пограймося в сніжки, — запропонував дівчинці кролик золотавого кольору.

Феріґарди навчили Марту відщипувати від хмар невеликі шматочки й ліпити з них невагомі м’які сніжки. А потім усі ганялися одне за одним і кидалися цими пухнастими кулями.

— А тепер покажімо Марті наше місто! — запропонував Бланкі.

Феріґарди оточили Марту й розтанули разом з нею в повітрі. Дівчинка раптом опинилася в дивному місці. Здавалося, що крім пухнастих білих хмар навколо більше нічого немає. Та ось Бланкі вказав Марті лапкою на синю хмару. Феріґарди одне за одним приземлилися на неї. Марта думала, що провалиться крізь хмару. Але, торкнувшись її ногою, дівчинка відчула, ніби наступила на м’яку подушку. Бланкі повів дівчинку в центр синьої хмари. Марта побачила безліч різнокольорових кульок, зроблених із хмар. Вони висіли в повітрі. Тут не було ані вулиць, ані будинків. Тільки найрізноманітніші пухнасті кулі.

— Хочеш подивитися, де я жи­ву? — запитав Марту Бланкі.

— Звичайно! — зраділа дівчинка.

Друзі підійшли до невеликої зеленої кулі.

— Ласкаво прошу! — запросив Бланкі дівчинку  й злетів до кулі.

Тільки-но друзі наблизились до зеленого боку кулі, у ній утворився круглий прохід. Марта залізла в будиночок Бланкі. Щеня пішло за нею. Прохід відразу ж закрився.

Друзі опинилися в надзвичайно затишному просторі.

— У тебе зовсім немає меблів: ані ліжечка, ані стільчика… Але мені здається, що тут це не потрібно. Тут так спокійно й радісно, — вигукнула Марта, оглядаючи зелену кулю ізсередини.

— Це все магія феріґардів. Ми приходимо додому, коли нам потрібно відновити сили.

— Ой! Я подумала, що цей будиночок схожий на мамин животик.

— Так, він теж круглий і в ньому дуже затишно, — засміявся Бланкі. — Відпочиньмо тут разом.

Друзі вляглися на м’якій підлозі кулі, та Марта швидко заснула.

Марта міцно проспала всю ніч, а вранці Мишко розбудив її, щоб разом піти на прогулянку. Дівчинка й не помітила, як опинилася у своєму ліжечку.

— Дякую, Бланкі, — прошепотіла дівчинка, дивлячись у безхмарне блакитне небо.

Більше вони ніколи не зустрічалися, але Марта завжди пам’ятала, що в скрутну хвилину на допомогу обов’язково прийде чарівний захисник.

Розділ 11. Призначення

На краю білої хмари сиділо щеня. Воно сумно зітхало й бовтало лапками, а його м’яку білу шерсть роздував вітерець. Поруч сидів величезний білосніжний кіт з райдужними крилами й ласкаво дивився на малюка Бланкі.

— Учитель, моє покарання завершилося. Що ж я тепер буду робити? Знову няньчитися з грубіяном Барком?

— А чого б тобі самому хотілося?

— Я так хочу бути звичайним щеням, — тоскно пробурмотів Бланкі. — Так чудово, коли тебе люб­лять, обіймають, граються з тобою… А коли ти феріґард, часто-­густо тебе навіть ніхто не бачить! І ніхто тебе не любить. Бо ніхто не знає, що ти є…

— Хіба так важливо, щоб хтось знав про тебе? Достатньо, що ти любиш і допомагаєш своїм ­підопічним. Якщо ти звичайне щеня, то можеш зігріти теплом своєї любові тільки одного-двох людей. А коли ти захисник… Ти можеш дарувати любов вічно! Ти в змозі допо­могти багатьом. Хіба це не варто того?

Бланкі замислився, і раптом його мордочка засяяла зі щастя.

— То це і є моє призначення? Допомагати іншим, зігріваючи їхні серця любов’ю?

— Ось я своє призначення, зда­ється, щойно виконав, — засміявся білий кіт і розтанув у повітрі.

А Бланкі, сповнений ­почуття щастя, злетів у самісіньке небо. Щеня перевернулося між хмар і саме не помітило, що його крила збільшилися й засвітилися всіма кольорами веселки, як крила дорослих феріґардів. Він нарешті зрозумів, що бути чарівним захисником по-справжньому чудово.

Бланкі замислився, кому б першому він хотів допомогти. І раптом згадав, що десь далеко залишився один дуже нещасний пес — Волохань. Адже цей собака колись теж був маленьким веселим щеням, добрим і лагідним. А та погана людина викрала малюка