Мері Блер - Бланкі поспішає на допомогу

Щоправда, дівчинка не побачила його. Раптом на шляху Марти, ніби нізвідки, виникла велика колода. А кіт, посміхнувшись у пухнасті вуса, тихо розтанув у повітрі.

— Хапай хутчіш! — підказав Бланкі.

Дівчинка схопилася за стовбур. Течія потягнула її до протилежного берега. Незабаром їй удалося схопитися за коріння дерев у самого берега. Марта успішно вибралася з води й без сил упала на землю. Розалінда підбігла до дівчинки. Собачка тремтіла від холоду й тихенько скиглила.

— Швидше заховайтеся за деревами! — почула Марта над самісіньким вухом голос Бланкі.

Озирнувшись, вона побачила, що протилежним берегом біжить Волохань. Зібравши останні сили, Марта підскочила і, схопивши в оберемок Розалінду, у три стрибки здолала каменястий пляж. Опинившись під захистом густих кущів, дівчинка впала на траву. Розалінда причаїлася поруч. Бланкі стежив, щоб собачка не галасувала.

Волохань зі своїм злісним господарем пробігли повз. На щастя, вони не помітили ані дівчинку, ані Розалінду. Нарешті друзі опинилися в безпеці.

Однак пригоди ще не закінчилися. Адже Марті потрібно було повернутися додому.

Розділ 7. Новий ворог і новий друг

Тепер, коли небезпека була позаду, Марта відчула, як сильно зголодніла. Та й Розалінда не звикла обходитися без їжі так довго.

— Б-б-бланкі, т-ти м-м-ожеш з-знайти н-нам по-поїсти? — тремтячи від холоду в мокрому одязі, запитала дівчинка.

— Вибирайся на сонечко й погрійся. А я поки роззирнуся. Тут напевне можна знайти щось смачненьке. — Бланкі зник.

Марта лягла на теплі камені, щоб просушити одяг на сонечку. За деякий час на галявину повернулося щеня.

— Тут неподалік росте малина. А ще там є ліщина. Цікаво, чи сподобається це частування Розалінді?

Марта пішла за Бланкі до малинника. Розалінда бігла поруч. Побачивши кущі, густо всипані солодкою малиною, дівчинка підстрибнула з радості. Вона почала збирати і їсти ягоди.

— Ми з Розаліндою пошукаємо чогось і для неї, — сказав Бланкі й полетів.

Наївшись малини, Марта помітила неподалік ліщину. Дівчинка пішла було туди, але почула тріск гілок.

— Щось ти занадто голосно ходиш для чарівного цуценяти, — засміялася Марта й озирнулася.

Просто на неї з малинника ви­йшов великий ведмідь. Дівчинка завмерла. Подумки вона кликала на допомогу Бланкі, але вголос не наважилася вимовити ані звуку. Вона стала повільно задкувати, поки не вперлася спиною в дерево. Аж тут на галявину вилетів Бланкі.

— Що ж робити? — розгубилося щеня.

Раптом ведмідь став на задні лапи й пішов до Марти. Дівчинка заплющила очі. Несподівано вона почула ззаду гарчання звіра.

«Невже ще один ведмідь?» — подумала налякана Марта.

Гарчання наближалося. І ось уже дівчинка відчула на своєму плечі гаряче дихання. Вона не втрималася й розплющила очі. З-поза дерев назустріч ведмедю йшов величезний пес. Його зуби були вишкірені, а з пащі лунало грізне гарчання.

Пес зупинився, затуливши собою дівчинку. Ведмідь голосно загарчав, клацнув зубами й… пішов. Просто повернувся й, опустившись на чотири лапи, почимчикував у кущі.

Марта голосно видихнула та всіла­ся на землю. Пес повернувся до дівчинки й дружелюбно завиляв хвостом.

— Дякую, — прошепотіла Марта.

— Дякуємо! — заволав з радості Бланкі.

— Нема за що, — буркнув у відповідь пес. — Чого це ви до лісу припхалися? Навіщо ти дитину із собою притягнув?

— Це ми Розалінду від викрадача рятуємо. До речі, а де вона? — сполошився Бланкі.

— У кущах ховається. Злякалася ведмедя, — посміхнувся пес. — Гайда я вас із лісу виведу, а то раптом ще якесь лихо трапиться.

Пес підійшов до Марти й лизнув її в ніс. Дівчинка залилася щасливим сміхом та обійняла його. Зарившись обличчям у пухнасте хутро, Марта запитала:

— Як же тебе звати? Бланкі, ти можеш запитати його?

— Немає в мене імені, — сумно відповів пес. — І господаря немає. Сам я.

— У нього немає імені, — відповів дівчинці Бланкі.

— А можна я дам йому ім’я?

У відповідь величезний пес радісно загавкав і ще сильніше завиляв хвостом, підсунувши волохату голову ближче до дівчинки.

— Давай дружити! Тепер ти будеш Мишко! — засміялася Марта. — Он який ти кошлатий і величезний, та коричневий до того ж. Справжній ведмідь. Тобі подобається нове ім’я?

Пес радісно пискнув. Було так смішно чути це від такого величезного собаки, що Бланкі й Марта радісно розсміялися. Розалінда й Мишко теж сміялися, тільки по-собачому. Тепле відчуття огорнуло друзів.

Новий друг повів наших манд­рівників на найближчу ферму. Дорогою Марта весь час трималася за м’яке хутро Мишка. Та й Розалінда намагалася бігти поблизу лап величезного доброго пса. Бланкі летів іззаду й милувався маленькою дружньою компанією.

Марта дуже втомилася й зголодніла, але відчувала себе щасливою. Нарешті вона і її друзі були в безпеці, подалі від злих крадіїв.

Розділ 8. Викрадач повертається

— Шкода, що я не розумію собачої мови. Бланкі, а ти можеш запитати Мишка, як він опинився в лісі? Він такий гарний. Крім того, породистий. Це ж ньюфаундленд.

Феріґард загавкав, передаючи питання дівчинки Мишкові. Але той усе зрозумів, адже собаки дуже розумні. Марта сподобалася псу, тому він вирішив розповісти свою сумну історію. Бланкі слухав і передавав усе дівчинці.

— Два місяці від народження я прожив у великому будинку з мамою, татом і нашими господарями. У мене були два братики й сестра. До нас приходило багато людей, які хотіли купити цуценя. Серед цих людей виявився один лиходій, — згадавши про ту людину, ласкавий Мишко спохмурнів і навіть загарчав. — Він украв мене з дому. Я більше ніколи не бачив свою родину.

Переказуючи цю частину історії, Бланкі мало не плакав. Йому було дуже шкода всіх цуценят, які втрачали свої сім’ї.

— Цей злодій сховав мене в мішок і привіз у свій страшний будинок. Він тримав мене в клітці. Годував сирим м’ясом. А ще він хотів виховати з мене злого пса-охоронця. Злодій бив мене ціпком і наказував кусатися.

— Який жорстокий! — скрикнув Бланкі.

— Мені вдалося втекти від нього. Щоправда, для цього мені довелося його вкусити, — зніяковів Мишко.

— Я б такого лиходія, здається, теж покусав би! — знову обурився Бланкі.

— Відтоді я живу в лісі.

Марта зупинилася й обняла Мишка. Дівчинка зарилася собаці в шию, ховаючи сльози в густому темному хутрі. А потім Марта подивилася Мишкові прямо в очі й запитала:

— Мишко, ти хотів би піти зі мною? Стати моїм другом і жити в моєму домі? Я знаю, ти не довіряєш людям. Але