Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

королівство, поміж Карпатські Татри на Брно, аж до Кракова і Перемишля. А звідти вже рукою подати до Львова, що колись прихистив бідних лицарів Христа, та до містечка, назву якого я ніяк не міг запам’ятати, — Розматинча. Так мав виглядати наш майже кінцевий план польоту, а далі — над русинськими землями вниз по Збручу, аж до самого Кам’янця-Подільського, міста, що, як я чув, за античних часів називалося Клепидавою — містом злодіїв.

З усіма зупинками, ночівлями та відпочинками наша подорож мала розтягнутися місяців на три якнайдовше в один кінець. У той час, подорожуючи верхи, герцог Валентино міг витратити добрі півроку, аби дістатися до Кам’янця.

Отже, у призначений день ми вирушили з Риму загоном у дванадцять осіб — людей, вірних та відданих герцогу Валентино, та я не сумнівався, що поміж них все ж може критися той один юда, котрому було наказано зрадити нас на зворотньому шляху. Папські гроші та обіцянки завжди уміли творити чудеса, на відміну від «святих» мощів. Ми вирушили в дорогу, залишивши у заручниках Міколетто Кореллі — найвірнішого слугу й охоронця герцога, а також деяких представників роду Борджіа, отримавши в дорогу, як не дивно, благословення самого папи делла Ровере. Благословення, яке було варте прокляття.

Ми рушили неквапно, наче попереду у нас були не місяці складної і небезпечної подорожі, а якась легенька прогулянка, проте люди Борджіа вже давно навчилися не дивуватися забаганкам свого командира чи його планам. Я ж не міг подолати внутрішньої спокуси і, пам’ятаючи підступність делла Ровере, подумки намагався визначити, хто ж із людей герцога міг продатися папі. Валентино, схоже, прочитав мої думки. Бо, під’їхавши майже впритул, проказав:

— Ви такий напружений, мій друже! Не нервуйте, зараз ми у цілковитій безпеці. Крім того, не обов’язково зрадники — серед моїх людей. Ними може виявитися хто завгодно потім, коли повертатимемося.

Подолавши шляху днів зо три, за які я майже не спілкувався з Чезаре, ми зупинилися у передмісті Венеції. Тут герцог ще за дня розквартирував своїх людей, забезпечивши їх усім необхідним на час нашої відсутності, та наказавши не надто «світитися», а ми тим часом, коли засутеніло, рушили верхи далі, до нашого справжнього пункту призначення, туди, куди, за словами його світлості, потайки поперед нас доставили моїх «пташок».

Вірний Мельці, що не раз допомагав мені у моїх дивацтвах, прибув сюди разом із «пташками» так само таємно і вже встиг зібрати літальні механізми, тож мені залишилося лише перевірити місця кріплення та пересвідчитися, чи все добре тримається.

Мене било, наче у пропасниці. Ніколи не задумувався над ризиком для власного життя, але ж тепер зі мною своїм життям мав ризикувати ще й герцог Валентино!

— Заспокойтеся, мій друже! — Чезаре Борджіа проказав до мене майже лагідно. — Якщо нам судилося розбитися, то мене втішає одне: я загину, випробовуючи Ваш винахід. А загинути, ставши у пригоді генієві, дорогого вартує!

Мельці шморгнув носом, не менш збуджений та занепокоєний.

— Краще повертайтеся обидва живі та неушкоджені, Ваша світлосте! Я переконаний: і Ви, і мій сеньйор варті того, аби жити ще багато років.

Поки я обмацував кріплення та перевіряв, чи добре рухаються крила, герцог Валентино, погладжуючи борідку, уважно спостерігав за роботою механізму.

— Отже, ці штуки піднімуть нас у повітря завдяки конструкції крил? — перепитав він.

— Так, Ваша світлосте, — потроху заспокоюючись, відповідав я. — Ми будемо ширяти, наче птахи, — пояснював я далі, в той час, як Мельці повторно обмацував кріплення. — О, так... теплі потоки повітря допомагатимуть нам тримати потрібну висоту, як птахам у польоті, а розгорнуті крила допоможуть триматися вгорі. Нічого складного, мій пане.

— Так, нічого складного, — луною насмішкувато повторив Чезаре Борджіа. — Майже як їхати верхи. Головне, аби ноги раптом не вхопили корчі! — розсміявся він.

— Ми зможемо злітати, підхопивши потік вітру, з будь-якого підвищеного місця і приземлятися за бажання чи потреби, — зазначив я, — тягнучи ось за ці петлі. Виходячи з маршруту польоту, таких підвищень на нашому шляху буде предостатньо. До того ж тканина легко знімається з каркасу, який сам по собі майже нічого не важить. Тож за потреби зможемо і пішки пройтися.

— Ну... досить розмов! — герцог Валентино раптом став таким, яким я його бачив раніше: зібраним, суворим. — Пане Мельці, допоможіть надягнути ці крила! Нам час рушати.

Як? Вже? Просто зараз? Але, опанувавши своє хвилювання, я мовчки кивнув. Тут, на пагорбі, над урвищем, ми маємо злетіти просто з росяної трави, полинути над нічною Венецією і далі, далі, тримаючи курс на північний схід, доки вистачить сил. Головне — вдало приземлитися, аби не поламати ноги...

Чезаре Борджіа тим часом вкляк на колінах. Прошепотів молитву рідною каталонською мовою. Перехрестився, поцілувавши зігнутий вказівний палець. Щодо мене, то я тоді занадто мало вірив, аби звернутися до Бога у молитві, хоч і не раз зображав його. Мотузяні стремена боляче стиснули мої руки і ноги. Чезаре Борджіа порався просто переді мною, надягаючи свої крила, а Мельці тим часом ходив навколо, обережно перевіряючи надійність кріплень та міцність ремінців.

— Бережи вас Бог, панове! — голос Мельці тремтів. — Я зробив усе, що від мене залежало, а далі нехай Господь вас оберігає!

Чезаре Борджіа раптом хрипко зареготав. Вітер розмаяв його довге темне волосся.

— Ну, чого чекаєте, пане Мельці? Відійдіть, дайте розвернутися! — напівжартома скомандував Чезаре. Ніщо у його рішучому погляді не видавало ні страху, ні хвилювання! «Ідеальний випробувач моїх винаходів!» — захоплено подумав я.

Він першим розгорнув крила і ступив крок, другий, побіг, розганяючись, просто