Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

примарна можливість скоротити його удвічі? Та у мене й години зайвої немає! Ми вирушимо з Риму, як і годиться, верхи. Але далі я доручаю своє життя у Ваші руки. Я про той механізм, креслення якого Ви показували мені якось за кращих часів у Чезені. Не соромтеся, скажіть тільки, що Вам ще знадобиться — і отримаєте все сьогодні ж!

— Але ж... це тільки креслення та кілька макетів, Ваша світлосте, два з яких не пройшли випробування!

— Ну що ж, тоді доведеться повірити у Вашу виключну геніальність, — безапеляційно заявив Чезаре Борджіа, — і сподіватися, що той механізм, який Ви так старанно приховуєте від сторонніх очей в майстерні Вашого помешкання, допоможе нам здійснити подорож.

— Який механізм, Ваша світлосте? — проказав я повільно, намагаючись зрозуміти, наскільки Чезаре поінформований щодо моїх експериментів. Однак відпиратися було марно. Як і марно думати, що я міг обманути всевідаючого герцога Валентино.

— Мій друже Леонардо, то Ви подали у відставку й покинули мене, але не я Вас! — Чезаре стиха розсміявся. — Мої люди завжди непомітно спостерігали за Вами, тож я в курсі всього, що Ви робите, над чим працюєте. Особливо мене порадувало, що Ви знайшли можливість підняти грішне людське тіло у повітря за допомогою отих двох велетенських крил... — примружившись, мовив Валентино. — Ви, здається, забули, що моя мета — об’єднана Італія. Для досягнення цієї мети, мій друже, всі засоби добрі, особливо коли вони такі геніальні, як Ваш винахід! Тож і Ви для мене на вагу золота.

Тільки тепер я розумію, яким правим був герцог. Він наче передчував свою неминучу скору загибель, тож поспішав жити, немов навіжений. Тільки тепер я розумію, що дні для нього були спресовані у години, а місяці — у дні. І, звичайно, я тоді розумів, що єдиний можу йому допомогти подолати чималу відстань від Риму до Польського королівства у найкоротший строк. Єдине, чим я втішав себе, коли дізнався про загибель Чезаре Борджіа під Віанном, що то не я і не мій пекельний механізм став причиною його смерті. Вона знайшла герцога, як годиться, на полі бою — одного проти всіх. Чи ж не так мають гинути легенди?

Повертаючись до моєї розповіді, я досі не можу повірити, як піддався на авантюру Чезаре Борджіа. Якийсь особливий внутрішній зв’язок, давно встановлений поміж нами, не давав мені покинути сина Александра Борджіа напризволяще.

І хоч герцог дав мені занадто мало часу, я, на свій подив та наперекір власним звичкам, з ентузіазмом узявся за виготовлення копії такого ж літального механізму, який вже створив одного разу і за допомогою котрого можна було, подібно до міфічного Ікара, злетіти у повітря.

Механізм цей у зібраному вигляді нагадував два з’єднаних між собою велетенських кажанячих крила. Усі мої замовники, святенники, що у всьому вбачали прояви ворога роду людського, точно охрестили б цей винахід «крилами Люцифера». Але чим мені імпонував син покійного папи Александра, то це тим, що будь-яка, навіть найбожевільніша моя ідея знаходила у нього відгук та бажання безвідкладного її втілення. Він довіряв мені й був, безперечно, людиною дня прийдешнього. Можливо, тому й прожив так яскраво, але так мало. Якби не рука Провидіння, що переслідувала його останнім часом, та не трагічна загибель під Віанном — і тут я згоден із флорентійцем Макіавеллі абсолютно, — Італія отримала б найвизначнішого правителя з часів Юлія Цезаря. Отримала б свою ідилію.

Та повернусь до крил, які мали перенести нас із герцогом Валентино до далеких, незнаних мною русинських кордонів. Їх каркаси я виготовив із міцного й напрочуд легкого бальзового дерева, що росте тільки на протилежному боці світу, відкритому старій Європі іспанськими мореплавцями, серед яких найвідоміший — Христофор Колумб.

Про властивості бальзової деревини я дізнався випадково, під час знайомства з одним теслею, що недавно повернувся з Нового Світу, — так ми, європейці, прозвали далекі береги по той бік безкрайнього океану. З його слів, місцеві тубільці видовбували з бальзи надлегкі човни, здатні витримувати бурхливі хвилі та придатні для довгих подорожей водою.

Це наштовхнуло мене на думку, що властивості бальзового дерева могли б стати у пригоді і у моїх експериментах з літальними механізмами. І я не помилився. На щастя, мій знайомий мав гарне чуття на ґешефт і привіз із собою невелику кількість бальзової деревини. Тож я викупив її за шалені гроші, збагативши свої запаси цим рідкісним матеріалом.

Тепер за допомогою шнурівок з кінського волосу та волових жил до кістяка тих крил я прикріпив з’ємні полотнища, зіткані з міцного китайського шовку. Уся конструкція легко розбиралася й збиралася, мала додаткові кріплення зі шкіряних ремінців з металевими пряжками. Та найголовніше те, що в дії мій літальний механізм підкорявся одному з тих дивовижних законів Усесвіту, які я все ще не можу сповна осягнути.

Я неодноразово спостерігав, як ширяють у небі птахи, дивувався тому, як вони тримаються в повітрі, розкинувши крила. Вивчав їх політ, замальовував, креслив, намагався проникнути у таємницю, що не давала мені спокою. Як, як це у них виходить?

Аналізував, помилявся, знову експериментував.... І ось, коли у мене нарешті вийшло, цей винахід має пройти найсерйозніше випробування — політ мало не за тридев’ять земель! Від такого можна було просто збожеволіти, та не поряд із Чезаре Борджіа.

Виготовленням копії механізму я займався вдень, вночі ж на прохання герцога Валентино вивчав карти невідомих мені країв, намагаючись визначити найбільш прийнятний, безпечний та короткий маршрут нашої майбутньої подорожі. Так, аби у скруті в нас із Чезаре не виникало проблем із допомогою. Прокладав маршрут вздовж населених місць та русел річок, сподіваючись, що у скрутну хвилину зможемо врятуватися, впавши у рятівні обійми води.

За моїм задумом, вирушати ми мали із Венеції, орієнтуючись за компасом на Удіне, а далі на Відень. З Відня — через Угорське