Анастасія Шевердіна - Тільки разом

Нерозуміння в очах Кет раптом змінилося захватом.

— Ти — молодець! — посміхаючись, сказала дівчина. — Ти вартий життя!

— І ти варта! Ми всі варті! — Очі Андрія випромінювали спокійну впевненість і світло. — Ми будемо жити! Ми зможемо!

— Я не хочу, — спохмурніла Кет. — Не можу. Це — не моє.

— А що — твоє?! Хіба є варіанти?

Кет хотіла відповісти, але яскравий спалах відволік її увагу. Просто з повітря виникла жінка. Вона поглянула на парубка й дівчину, привіталася й пішла геть.

— Що це в біса таке?! — запитала Кет.

— Жінка повернулася зі світу людей до чистилища, — буденним тоном пояснив Андрій.

— То тут вихід у наш світ?

— Не тільки саме тут. Коли ти зосередишся й уявиш якесь місце в нашому світі — ти перенесешся туди. Коли ти захочеш побачити якусь людину — ти побачиш її і зможеш опинитися поряд.

— Це так просто?!

— Запам’ятай, Кет, — посміхнувся Андрій, — усе найважливіше в нашому житті — просто. Вихід є завжди, навіть якщо ти його не бачиш!

Андрій і Кет повільно наближалися до літнього чоловіка, який сидів навколішках і пальцем щось писав на піску.

— Це хто? — запитала Кет.

— Кавабата Ясунарі! — мовив хлопець, багатозначно вирячивши очі.

— Хто?!

— Це японський письменник, який у 1968 році отримав Нобелівську премію з літератури! — із захватом мовив Андрій.

— І що йому з того?

Парубок знизав плечима.

— Не знаю! Та яка різниця?! Ця висока нагорода прекрасна сама собою!

— Угу-угу! — єхидно мовила Кет. — Така прекрасна, що він аж помер від радощів!

— От тільки не треба зловтішатися з цього приводу! — очі Андрія миттю перетворилися на дві крижинки. — Смерть — не привод для сміху! Тим паче — смерть видатної людини!

— А чому він помер?

— Я не знаю. Ясунарі не казав.

— Значить, погано питали!

— Хочеш — запитай у нього сама! — скривився Андрій. — Мені незручно й боляче лізти до людини з такими питаннями!

— От і запитаю! — Кет труснула рудою гривою, наморщила носика й підійшла до старого.

— Вітаю! — сказала дідусю Кет.

Чоловік приязно поглянув на Кет і сказав:

— Доброго дня.

— Скажіть, а ви раділи Нобелівській премії?

— Так, звичайно!

— А що вона вам дала?

— Мені було приємно, що про мене дізналося більше людей, що моя праця високо оцінена.

— А гроші дали?

— Дали. Але гроші приносять щастя лише в юності, — посміхнувся Кавабата.

— А якби вам не вручили цю премію? Ви були б щасливою людиною?

— Я був щасливою людиною! — впевнено мовив японець. — Я здійснився як людина і як митець. Жодна премія вже нічого не могла додати.

— Якщо ви були щасливою людиною, то чому ж ви покінчили із собою? — сміливо запитала дівчина.

— Усе закінчується — і щастя теж, — сумно посміхнувся Кавабата.

— Але за вашою логікою, — втрутився в розмову Андрій, — нещастя теж кінечне!

— Звичайно! — кивнув сивочолий письменник.

— То навіщо було помирати?! Треба було почекати кращих часів!

— Я не звик чекати! — категорично мовив Ясунарі. — Гідні люди повинні змінювати життя самі, а не очікувати на можливі зміни! Загалом, смерть не має значення. Має значення лише рішучість померти!

Андрій замислено потер лоба й тихо сказав:

— У цьому ви праві!

— А чи знаєте ви, молоді люди, що кодекс честі самурая вчить жити так, ніби ти вже помер?

— Я жила так, ніби я померла, — сказала Кет. Зла посмішка торкнулася її губ. — Виходить, я — самурай?!

— Ти померла, щоб зберегти свою честь?

— Певним чином.

— Тоді ти — справжній воїн! — радісно мовив Кавабата.

Кет посміхнулася — лагідно і вдячно.

— Але ви могли б написати ще багато прекрасних речей! — не вгавав Андрій.

— Я пишу! — Ясунарі вказав рукою на пісок. — І це — найкраще, що я написав за своє життя!

Кет віддалилася на кілька кроків, і літери на піску склалися в слова: «Будь людяним. Твоя доброта зцілює не тільки оточуючих, але й тебе самого».

Андрій полежав на піску, постійно соваючись, ніби йому муляло, а потім встав і мовив:

— Я так не можу! Сьогодні Вовка вступає до інституту!

— Що за Вовка? Що за інститут?

— Вовка — це мій двоюрідний брат, — пояснив хлопець. — І він вступає до КПІ.