Террі Пратчетт - Химерне сяйво

Як не дивно, такий хід подій його чомусь не особливо тривожив. Двоцвіт був туристом, першим із когорти послідовників, що далі з’являться на Диску, і кардинальне місце у його життєвій філософії займало тверде переконання, що з ним за замовчуванням не може трапитися нічого поганого, оскільки воно його не стосується; він також вважав, що будь-хто зрозуміє все, що б він не сказав, якщо говорити голосно і повільно, а також, що людям загалом можна довіряти і що позитивно налаштовані люди можуть вирішити між собою будь-які питання, якщо підійдуть до справи розсудливо.

На перший погляд, такі переконання мали не більшу цінність для виживання, ніж, скажімо, для риби парасоля, та, на Ринсвіндове здивування, усі вони, здавалося, оберталися на Двоцвітову користь і те, що дрібний чоловік вперто ігнорував будь-яку небезпеку, якимось дивним чином бентежило її настільки, що вона втрачала інтерес і забиралася геть.

Сама можливість затонути теж не мала з ним жодних шансів. Двоцвіт був цілковито переконаний, що в цивілізованому суспільстві людям просто не дозволять топитися, коли заманеться.

І все ж його трохи непокоїло, куди подівся його Багаж. Та Двоцвіт заспокоював себе думкою, що той був змайстрований з мудрої грушки, а значить, здатний про себе подбати.

Тим часом в іншій частині лісу один молодий шаман саме проходив дуже важливу частину своєї магічної практики. Він вже з’їв трохи священного мухомора, викурив люльку, набиту висушеним порошком священного кореневища, ретельно подрібнив і причастився містичним грибом через всі наявні отвори у своєму тілі, а тепер, схрестивши ноги і всівшись під сосною, зосереджувався передусім на тому, щоб увійти в контакт з чудесними й загадковими таємницями самої сутності Буття, та головним чином на тому, щоб не дати своїй маківці луснути.

Перед очима в нього кружляли голубі чотиристоронні трикутники. Час від часу він багатозначно всміхався і казав щось на кшталт «ого» або «тьху».

Повітря раптом сколихнулося, і в ньому відбулося щось таке, що пізніше він описував як «наче вибух, тільки задом наперед, розумієш?», і за хвилю там, де раніше абсолютно нічого не було, з’явилася велика пошарпана дерев’яна скриня.

Вона важко приземлилася на зіпріле листя, витягнула десятки малих ніжок і незграбно розвернулася, щоб поглянути на шамана. Тобто вона, звісно, не мала обличчя, та навіть через затуманений від споживання грибів мозок до нього дійшло, що вона таки на нього дивиться. До того ж не зовсім привітно. Дивовижно, якими злісними можуть бути на вигляд замкова шпарина та пара отворів для мотузки.

На його превелику втіху, вона якось так пересмикнулась, наче знизала дерев’яними плечима, і легким галопом понеслася в гущавину лісу.

Надлюдським зусиллям шаман пригадав правильну комбінацію рухів, щоб підвестися, і навіть спромігся зробити декілька кроків, перш ніж глипнув униз і з прикрістю відзначив, що його ноги втекли від голови.

Ринсвінд за той час надибав на стежину. Вона була досить звивистою, і його більше втішило б, якби то виявилась мощена камінням доріжка, та все ж простувати нею теж було певним заняттям.

Кілька дерев намагались втягнути його в розмову, але Ринсвінд, схиляючись до думки, що така поведінка була не зовсім нормальною для дерев, їх ігнорував.

День тягнувся поволі. Навкруги ні звуку, лиш чутно було, як дзижчать надокучливі кусливі мошки та іноді хрусне гілка на дереві, злітаючи додолу, і як дерева, перешіптуючись, обговорюють релігію та неприємності з білками.

Ринсвінд відчув себе дуже самотнім. На мить він уявив, як це: залишитися в цьому лісі назавжди, ночувати під кущем на купі листя і поїдати... і поїдати... все, що було більш-менш їстівне. Дерева, мабуть, і горіхи, і ягоди. Йому довелося б...

— Ринсвінде!

Попереду до нього стежиною наближався Двоцвіт — мокрісінький як хлющ, проте очі в нього сяяли радістю. За ним слухняно чимчикував Багаж (усі дерев’яні речі — змайстровані з чарівного дерева — помандрували б за своїм господарем на край світу, тому з нього нерідко виготовляли рундуки для ритуальних предметів, коли помирали дуже багаті королі, які хотіли впевнитись, що в загробному світі матимуть під рукою чисту спідню білизну).

Ринсвінд зітхнув. До цього моменту йому здавалося, що цей день вже не міг бути гіршим.

Почався дощ, якийсь особливо мокрий та холодний. Ринсвінд і Двоцвіт сиділи під деревом і дивились, як з неба ллється вода.

— Ринсвінде!

— Га?

— Як ми тут опинились?

— Ну, дехто говорить, що Диск і все, що є на ньому, створив Творець Всесвіту, інші кажуть, що все це — дуже заплутана історія, в якій не обійшлося без сім’яних мішечків Бога Небес та молока Небесної Корови, а ще інші вважають, що усі ми завдячуємо своєю появою цілком випадковому збільшенню кількості можливісних часток. Але якщо ти маєш на увазі, чому ми — тут, а не гепнули через край Диска, — не маю ані найменшого уявлення. Все це, мабуть, якась жахлива помилка.

— Он як. А в цьому лісі є що-небудь їстівне, як гадаєш?

— Є, — гірко зітхнув чародій: — Ми.

— Якщо ви не проти, я маю трохи жолудів, — співчутливо сказало дерево.

Якийсь час вони сиділи у вогкій тиші.

— Ринсвінде, дерево сказало...

— Дерева не говорять, — відрізав чарівник. — Вкрай важливо про це пам’ятати.

— Але ж ти сам щойно чув...

Ринсвінд зітхнув.

— Послухай, — сказав він. — Це ж проста біологія, чи не так? Якщо ти збираєшся балакати, тобі потрібно мати відповідне оснащення, типу легенів, губ та... та...

— Голосових зв’язок, — підказало дерево.

— Так, правильно, — підхопив Ринсвінд. Тоді замовк і втупився похмурим поглядом у струмені дощу.

— Я думав, що чарівники знають геть усе про дерева, дари дикої природи і таке інше, — докірливо зауважив Двоцвіт. Таке