Сергій Вікторович Покровський - Мисливці на мамонтів

Всі матері вважалися сестрами. Їхні діти, тобто всі дівчата і юнаки, так само вважалися братами й сестрами. Юнаки ходили у сусідні стійбища і там шукали собі наречених. Вони надовго залишались жити в селищі своїх дружин, перебуваючи там теплу пору року.

Коли наставали холоди, а то й раніше, поверталися вони до стійбища матерів, щоб полювати і добувати їжу для рідного селища.

Жили вони окремо від незаміжніх сестер і молодших братів, у великій землянці, куди мали доступ лише мисливці та діди.

Люта випала зима в долині Великої річки. Вона була дуже довга и сніжна. Віхоли та заметілі бурхали тут цілі місяці. Глибокі замети нерідко ховали під собою землянки з людьми. Особливо багато снігу приносили західні вітри. Іноді після великих буранів жителям важко було вийти із своїх засипаних нір.

Та хоч яка довга зимова пора, весна брала своє. Вона, хоч і пізня, руйнувала білі бастіони зими. На звільненій від снігу землі зацвітали весняні квіти. Селища Великої річки зустрічали перемогу сонця піснями, танцями та іграми.

Бувало іноді й так, що дружини йшли з чоловіками до селища їхніх матерів і залишалися в ньому назавжди.

Волею долі молодий Куолу став чоловіком своєї ровесниці Ізи, дівчини з того ж роду Вуррів.

Вони були дітьми різних матерів, але як члени одного роду, за звичаєм Вуррів, мали зватися братом і сестрою.

Їхній шлюб був порушенням звичаїв і усталених понять племені. В очах родичів вони вчинили злочин, до того ж непростимий.

Вчинок цей зробив їх відщепенцями в своєму власному селищі. Ніхто не хотів жити з ними під одним дахом.

Мисливці вигнали Куолу з чоловічої землянки. Жінки не пускали Ізу до себе. Куолу та Ізі довелося нашвидкуруч викопати маленьку землянку на краю селища й окремо добувати собі їжу.

Незабаром сталася подія, що остаточно зробила неможливим їхнє сумісне життя зі своїми родичами.

В їхньому селищі особливо суворо дотримувались вшанування Родового вогню. Неповага до нього каралась як найтяжчий злочин.

Родовий вогонь горів у окремій печері, викопаній у вапняковій кручі. До печери мали право заходити лише Мати матерів племені і й ще чотири бабусі, на яких покладався обов'язок підтримувати вогонь, підкладати гілки та хмиз.

Щовечора всі мешканці селища приносили до печери свіжі оберемки хмизу та сухого гілля. Чотири бабусі переносили паливо до печери. Мати матерів підкидала гілки у вогнище, а юрба мовчки сиділа перед входом, заворожена поблискуванням вогню. Якщо в селищі гасли всі домашні вогнища, можна було взяти від Родового вогню палаючу головешку. Але зробити це могла лише сама Мати матерів після благань своїх дітей та внуків. З особливим ритуалом та ворожінням виносила вона палаючу гілку й віддавала одній з бабусь, а та, в свою чергу, передавала її тим, хто шанобливо чекав біля входу.

І ось одного разу в літньому курені молодого Куолу погасло вогнище. Іза побігла по вогонь до сусідів. Але ніхто не дав їй вогню, бо її вважали тепер ніби за чужу.

Тоді вона нишком ввійшла до печери Родового вогню, де, як їй здалося, не було нікого, і вкрала палаюче поліно.

Та вже до вечора про це дізналося все селище. Почали говорити про те, що Іза і Куолу вкрали вогонь із священної печери. Куолу і Іза вперто заперечували свій злочин. Але слідопити роду доводили, що слід маленьких жіночих ніг веде від печери до літнього куреня Ізи та Куолу.

Мати матерів призначила на наступний ранок суд над винуватцями страшної, неймовірної крадіжки. Суд мав початися з ворожіння, яке викриє злочинців. Винних чекало випробування вогнем, і якщо їх засудять, їм загрожувала негайна і тяжка смерть.

Свавільна пара знала, що її чекає. Куолу й Іза тієї ж ночі втекли зі своєї землянки, захопивши з собою зброю і два мішки, напхані звіриними шкурками. Вони викопали собі землянку на півдорозі між стійбищами одноплемінних з Ведмедями родів Червоних і Чорнобурих Лисиць. Довго й старанно вони переховувалися, боячись жорстокої розправи. Але родичі вислідили їх. Найкращі мисливці селища Ведмедів вирушили, щоб захопити їх. Проте облава не мала успіху: знайдена землянка була порожня.

Другого дня переслідувачі розсипались широким цепом і почали обшукувати сусідній ліс. Вони вже напали на слід утікачів. Загибель їхня здавалася неминучою, як раптом величезний носоріг несподівано кинувся на переслідувачів. Двох із них він убив своїм рогом, одного затоптав на смерть ногами. Решта розбіглась і повернулася додому, охоплена жахом.

Мисливці Вурри вирішили, що це Куолу обернувся в носорога. Його стали боятись, як вогню. Його вважали могутнім чаклуном, який може заподіяти будь-яке зло. Всяку біду, всяку хворобу, смерть чи невдачу вважали за чари Куолу.

Якщо полювання було невдале й жителі селища починали голодувати, споряджали посланців на поклін до Куолу. Його задобрювали подарунками або обіцянками, просили не перешкоджати полюванню і після удачі кращий шматок відносили до землянки чаклуна. Куолу вигідно було підтримувати свою славу перевертня і чаклуна. При нагоді він розповідав про себе страшні небилиці. А втім, він і сам починав вірити в свої байки і в свої чаклунські здібності.

І кожного разу, коли людям випадало проходити повз землянку Куолу, вони намагалися зробити це якось непомітно: обминути її, проскочити вночі або на світанку.

Ось чому погрози Куолу так налякали наших мисливців. Яке полегшення відчули вони, коли огрядна постать Куолу зникла за виступом берега! Як добре, що його вже більше не видно і він не може наслати на них вороже заклинання.

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Мисливці під кручами лісових берегів обережно пробиралися на північ.

Сонце вже починало сідати. Тінь од високого берега перекинулась через річку. Треба було подумати про ночівлю. Всі троє почали видиратися на високий берег у тому місці, де він був не такий крутий. Але тільки вони ввійшли в ліс, як із-за кущів враз виросло з десяток озброєних людей. Мисливці приготувалися захищатись, але почули сміх і веселі голоси:

— Чорнобурі Лисиці не гризуть