Ерік Смаджа - Сміх. Біологія, психіка, культура

2. Середньовіччя. — Історик Жак Ле Ґофф[12] у видатній розвідці «Сміх у Середні віки» зауважив, що цей період історії, перебуваючи під впливом християнської традиції, засвоїв дві форми уявлення про сміх. Одне уявлення, сформоване переважно отцями грецької церкви й поширене на латинському Заході, визнає у Христі (в його земному житті) великий взірець для людини. Однак Євангелія ніколи не зоб­ражають Ісуса, який сміється. Друге уявлення, походячи від Аристотеля й потрактоване великими християнськими авторами, а також визначними схоластами XIII століття, навпаки, підтримує, що сміх є властивістю людини (Homo risibilis). Справді, як люди Середньовіччя могли примирити ці два настільки відмінні погляди на сміх?

На думку автора, люди в Середні віки сформулювали два типи дискурсу щодо сміху. З одного боку, вони визначали й оцінювали його, розробляючи філософію та теологію. З другого — деякі з них, намагаючись витворити смішне й викликати сміх, заклали підґрунтя психології та естетики сміху. Так, можна натрапити на теоретичні, нормативні та естетичні тексти.

Сміх, явище тілесне, також видається Ж. Ле Ґоффу культурним, а отже, історичним феноменом. Він відрізняється залежно від суспільства й у кожному варіюється разом із соціальними групами та змінюється з кожною новою епохою. «Існує історична кон’юнктура сміху», — зазначає історик.

Тому Ле Ґофф пропонує хронологічну структуру ідеологічної еволюції сміху, зосереджену головно на монастирському середовищі, починаючи з Високого Середньовіччя до початку Відродження. Отже, йдеться про сміх особливої і чітко окресленої соціальної групи.

Отож за часів Високого Середньовіччя сміх придушували та дияволізували. Законодавці монастирських правил, визначаючи, якими мають бути зв’язки між сміхом і тілом, сміхом і ротом, сміхом і еротичним задоволенням, започаткували своєрідну теологію та естетику рота, що заклали підґрунтя монастирської теорії сміху.

«Сміх — це найгірше, що може вийти з людських вуст. Здорова гігієна рота має завершуватися придушенням сміху».

Радість виключає сміх. Трохи далі Ле Ґофф додає:

«Якщо монастирський сміх є властивістю людини, то це властивість людини упалої, гріховної, бо сміх є гріхом. Власне, це епоха диявольського сміху».

Однак він помічає розходження між ідеологією та реальним життєвим досвідом, адже монахи, засуджуючи сміх, бавилися вченими каламбурами, з яких складали збірки (скажімо, список жартівливих питань і відповідей «Joca Monachorum»).

За часів «класичного» Середньовіччя відбувається конт­ро­льоване вивільнення сміху й починають розрізняти доб­рий і злий сміх, тобто сміх дозволений і недозволений.

«Тоді як Церква задовольнялася тим, що встановлювала міру для сміху, — пише Ж. Ле Ґофф, — учена схоластика розробляє казуїстику сміху, визначаючи умови дозволеного сміху» (див. тексти св. Томи Аквінського).

Відтепер є час для сміху і час для плачу.

Нарешті, пізні Середні віки, за словами Ж. Ле Ґоффа, приносять непогамовний, розбурханий сміх. Він цитує Михайла Бахтіна, який говорить про те, що наприкінці Середньовіччя «народ міст вивільняється з-під витіснення, нав’язаного середньовічною церквою, і місто наповнюється майданним і карнавальним сміхом».

Отже, один сміх, дозволений, затиснений, навіть продиктований, у соціокультурному контексті кінця Середньовіччя поступається місцем радісному й епікурейському сміхові Відродження, який ми розглянемо разом із великим гуманістом цієї епохи Франсуа Рабле.

3. Відродження разом із Рабле. — З Рабле та іншими гуманістами сміх облагороджується, набуває позитивної цінності. Сміх виражає життєрадісність, стає невіддільною частиною чуттєвих задоволень, поновлюючи зв’язок з епікурейською мораллю. Рабле по-новому постулює аристотелівську ідею сміху як людської властивості.

Як досвідчений лікар і гуманіст, він приписує своїм читачам рецепт цілющого сміху, що дає розраду, і фактично затверджує сміх як терапевтичний засіб ментального оздоровлення, націленого на підтримку та піклування про індивідуальне і соціальне процвітання шляхом досягнення комплексного задоволення — психічного, чуттєвого та тілесного.

На початку «Ґарґантюа» Рабле звертається до читачів, уславлюючи чесноти сміху:

Читальнику, що сів за книгу ти! Тримай у жмені враження химерне І, вчитуючись, носом не крути: У ній нема ні злоби, ані скверни. Нехай не все у книзі повнозерне, Та знаєте — сказать сміховину Такої я нагоди не мину, А ще як бачу пику похоронну. Хай сміх — не плач — панує на кону. Сміятися ж судилось нам до скону[13].

4. XVII століття разом із Декартом, Спінозою і Гоббсом

A. Декарт[14]. — У «Пристрастях душі» Рене Декарт пропонує фізіологічне визначення (див. ст. 124 «Про сміх») й ідентифікує кілька психологічних елементів, що беруть участь у його зародженні, не вдаючись до розгляду причин.

Сміх йому видається одним із головних виразів ра­дості.

Однак сміх здатен викликати радість лише тоді, коли він помірний і поєднується з подивом перед чимось неочі­куваним і/або з ненавистю та зневагою до того, над чим сміються.

Глуз або насмішка охоплюють, на його думку, ці три психічні складові й утворюють класичну форму смішного:

«Ст. 178. “Про насмішку”:

Осміяння, або насмішка, є видом радості, змішаним із ненавистю; вона виникає тоді, коли в комусь помічаємо невелике зло і цю людину вважають достойною цього зла. Ненавидячи це зло, радуються від того, що знаходять його в тому, кого вважають достойним цього зла. І якщо це стається раптово, то раптовість здивування стає причиною вибуху сміху, відповідно до того, що буде сказано нами далі про природу сміху.

Але зло, що викликало насмішку, має бути незначним, бо якщо воно завелике, то не можна думати,