Ірина Смоліч - Нескінченне відлуння

Ескізи явно їй сподобалися. Діана продовжувала переглядати їх та одночасно сипати компліментами на адресу Симони, яка, попри важливість моменту, думала про своє. Вона знову поринула у спогади десятирічної давності. Їй не йшло з думки, що, якби вони з Яном відмовилися від підйому на гору і вчасно поїхали, трагедії напевно вдалося б уникнути. А ще Симона тривалий час сподівалася на диво, поки не зрозуміла, що дива не буде: Алек загинув — з цим варто було змиритися. Та ось на обрії з'явився чоловік у чорному пальті, і все перекинулося з ніг на голову.

— Агов, подруго, досить витати у хмарах, — Діана клацнула пальцями перед її носом. — Ти сьогодні якась неуважна. Не виспалася?

— Все гаразд, — збрехала Симона, намагаючись поводитися якомога природніше.

— От тільки не треба вважати мене дурепою, — Діану було не так легко ошукати. — Зізнавайся, у чому справа? Що сталося?

Симона набрала повні легені повітря.

— Сьогодні на вулиці я бачила Алека, — вимовила вона одним подихом. — І чесно кажучи, я розгублена.

— Отакої! Цього не може бути!

— Я знаю. Але що, коли він живий?

— Ти з глузду з'їхала? — питання прозвучало, наче удар батога. Діана зняла окуляри, поклала їх на стіл і тільки потім продовжила: — Послухай, ти маєш опанувати себе. Минуло десять років. Якби Алек був живий, він давно б з'явився.

— Ти вважаєш, я цього не розумію? — голос Симони по-зрадницькому затремтів. — Та я перша, хто готовий у це вірити. І все ж таки... Хіба я могла так помилитися?

— Цілком! Ти впевнена, що добре його роздивилася?

— Взагалі-то, ні.

— От бачиш, саме про це я й кажу, — Діана підвелася з крісла, обминула стіл і сіла поруч з Симоною. — Коли ти припиниш корити себе? Я думала — все у минулому.

— Для мене — ні.

— Ти просто втомилася, — Діана дружньо обійняла її за плечі. — Знаєш що, йди додому. Я даю тобі два дні вихідних.

— А як бути з моєю роботою?

— Завершиш її пізніше. У тебе ще купа часу.

Вона повернулася до свого столу, склала аркуші з ескізами назад у теку і передала її Симоні.

— Ось тримай, невеликий відпочинок піде тобі на користь. І припини журитися. Ти й так десять років свого життя витратила на безглузді гризоти. Хоча це був просто нещасний випадок. Все, крапка. Забудь! Інакше ти збожеволієш.

— Твоя правда — настав час викинути все з голови. Бракувало ще, щоб ти вважала мене навіженою.

На обличчі Діани з'явилася хитра посмішка.

— Взагалі, з цим ти запізнилася.

— То от воно як! — Симона демонстративно закотила під лоба очі. — Хочеш відправити мене до божевільні?

— Непогана думка, між іншим.

— Ну спасибі, подруго.

— Та жартую я, жартую...

— Тепер не виправдовуйся.

— А як тобі ще вправити мізки?

— Ти ж знаєш — це марна справа.

— Тоді нічого витрачати мій час. Йди вже — у мене повно роботи.

— Добре, зникаю. Піду зализувати рани, — Симона підхопила зі стільця куртку і сумочку. Її настрій значно покращав. Приємно було усвідомлювати, що поруч є хтось, хто про тебе піклується. — Тільки хотіла ще запитати. Як вважаєш, може, мені варто піти на побачення?

Діана витріщилась на подругу поверх окулярів, які встигла напнути на носа.

— А що, є пристойна кандидатура?

— Так, познайомилася де з ким.

— Ну що ж, чоловіча увага тобі не завадить.

— Ти так вважаєш?

— Звичайно! Водночас викинеш з голови погані думки. Я взагалі не розумію, чому ти замкнулася в чотирьох стінах. Тобі давно час покинути свій кокон і почати жити нормальним життям.

— Гаразд, подивимося. Бувай.

Симона вислизнула з кабінету, щільно прикривши за собою двері, та вже за пів години заходила у під'їзд власного будинку. Вона навіть раділа такому перебігу подій, оскільки мала можливість повернутися до своєї оселі, де почувалася спокійно і впевнено. Однак про відпочинок у жодному разі не йшлося. Навпаки, їй кортіло швидше сісти за роботу, яка найліпшим чином рятувала її від думок. Особливо, якщо ці думки стосувалися минулого. З одного боку, Симона розуміла, що нічого поганого не зробила: деякі люди скоюють більш жахливі вчинки та при цьому не відчувають докорів сумління. З іншого, її все одно мучило почуття провини. І вона нічого не могла з собою вдіяти, скільки не намагалася.

Її невелика, але затишна квартира була розташована на четвертому поверсі старого будинку в центрі міста. Єдина кімната, яку вона облаштувала на свій смак, слугувала одночасно і спальнею, і робочим кабінетом. Завдяки трьом величезним вікнам приміщення здавалося просторим і світлим. Невибагливий, вишуканий інтер'єр було витримано в сучасному стилі. У ньому поєднувалися