Марк Сідоній Фалкс - Звільни свого внутрішнього римлянина

завдання — чи то нічна засідка, чи атака добре укріплених позицій або ж розвідка в тилу ворога, — солдат, який отримає такий складний наказ, сприймає його як найвищий вияв довіри та комплімент. Як і спартанці, котрі випробовували непохитність своїх синів, привселюдно шмагаючи їх нагаями, наші командири вимагають, щоб їхні солдати стійко зносили біль від ран і підставляли своє бите тіло для нових покарань. Невеликий підрозділ таких загартованих воїнів завжди зможе перемогти військо набагато чисельніше, але погано навчене та недисципліноване. Новобранець полотніє від однієї думки про можливе поранення, а ветеран знає, що пролита ним кров є часткою ціни, сплаченої за перемогу.

Усі завоювання Римської імперії не були випадковими. Римляни розуміють, що неробство — ворог дисципліни. Навіть під час тривалого миру військова підготовка не припиняється. І ці тренування в усіх своїх деталях є такими ж важкими, як і справжня війна. Військо легко впорується з виснажливими маршами та довготривалими баталіями, адже для нього війна фактично нічим не відрізняється від мирного часу. Солдатів не лякає рукопашний бій через те, що їхні щоденні тренування можна без перебільшення назвати пекельними. Їхня фізична та технічна підготовка доводить, що несподівана контратака супротивника не зможе захопити їх зненацька.

Коли римське військо увіходить на чужу територію, воно уникає зіткнення з ворогом, доки не облаштує свій табір. Вояки вирівнюють майданчик, якщо він не був рівним, а потім великий загін теслярів зводить навкруг нього огорожу. На рівній відстані одна від одної будуються вежі, між ними розташовуються пристосування для метання стріл, каміння та інших снарядів. Зокола по периметру викопують рів, по чотири лікті[11] завширшки та завглибшки. Ставляться четверо воріт — по одному з кожної сторони квадратного табору. Їх роблять достатньо великими, щоб заганяти худобу до табору і щоб військо могло залишити табір досить швидко. Всередині табір поділено вулицями, намет командувача стоїть у центрі. Також виділені окремі зони для солдатських наметів, для ковалів і для зберігання припасів.

Військо розбите на невеликі підрозділи. Кожний підрозділ відповідає за власне забезпечення, тобто запаси дров, води та пшениці. Усе робиться спільно: солдати разом їдять і планують свій сон так, щоб нести сторожову вахту по черзі. Команди подаються звуком горна. Щодня командувач змінює пароль, щоб до цієї польової фортеці не прокралися ворожі шпигуни. Також командувач віддає різні накази, що через старших офіцерів потрапляють до центуріонів[12] і далі — до війська. Таке підпорядкування дозволяє тримати під контролем усе, що роблять солдати, і, за необхідності, розвертати їх у бойовий порядок за лічені секунди.

Вступаючи в бій, римляни мають заздалегідь розроблений план дій на випадок будь-якої несподіванки. Кожне рішення виконується миттєво. Внаслідок цього вони майже ніколи не припускаються помилок, а якщо й припускаються, то можуть швидко їх виправити, бо вводять у дію резервний план. Вони не турбуються, коли щось іде не так тому, що стратегія не спрацювала, як то було задумано, і радше зазнають поразки через помилкову стратегію, ніж переможуть у результаті щасливого випадку або непродуманого поривання. Удача потрібна гарячим головам, плани на ній не будують. Якщо ви все добре спланували, але програли, то, принаймні, можете втішатися усвідомленням того, що зробили все можливе, щоб цьому запобігти.

Тренуючи своїх солдатів, Рим прагне укріпити не лише їхнє тіло, а й дух. Страх також загартовує солдата для бою. Для будь-кого з легіонерів, які втекли з поля бою, закон вимагає смертної кари. На смерть можуть засудити і за лінощі. Будь-який римський воєначальник є навіть суворішим, аніж римський закон: він стежить за тим, щоб у війську закон був однаковим для всіх і виконувався беззастережно. На всіх тих, хто не виправдав високих сподівань, неминуче очікує одна гірка доля. Там де батіг, там і пряник. Полководці щедро обсипають нагородами тих солдатів, які виявили неабияку сміливість. У результаті командувач має до своїх послуг абсолютно кероване військо. У бою військо рухається, наче єдине тіло, — так швидко воно маневрує і миттєво реагує на накази. Хай би що вони робили, солдати діють злагоджено та дуже швидко доводять свою справу до кінця. Хай би що їм доводилося зносити, римські легіонери виявляють колосальне терпіння та стійкість. Тож римські завоювання є результатом заслуг, а не везіння. Беручи до уваги рівень планування, організації й, окрім того, дисципліни, чи варто дивуватися, що наша імперія розпростерлася від Євфрату на сході до океану на заході і від родючих лівійських земель на півдні до Рейну й Дунаю на півночі? Правильно буде сказати, що величина імперії співмірна величі самих римлян.

Римський солдат мусить відповідати найвищим стандартам. Як я вже казав, будь-яка недисциплінованість суворо карається. На солдата, який у бою вчинив щось усупереч отриманому наказу, чекає страта, навіть якщо його дії увінчались успіхом. Військо, яке не продемонструвало в бою справжньої римської дисципліни, піддають найсуворішому з усіх можливих покарань — децимації. Для цього спочатку вибирають одну з когорт[13], потім її ділять на групи по десять осіб кожна. Після цього кожна десятка тягне жереб, аби визначити, хто з них буде страчений рештою. Визначену таким чином жертву, незалежно від рангу і міри її власної провини, дев’ять її колишніх товаришів забивають до смерті палицями чи камінням. Для солдатів, що вціліли, також якийсь час має бути гірший раціон, наприклад ячмінь замість звичайної пшениці. Їх навіть можуть примусити встановлювати намети поза межами табірної огорожі, що має символізувати їхнє віддалення від війська.

Перша децимація відбулася через покоління після того, як царат було повалено, коли молодій республіці довелося воювати з вольсками[14]. Римські солдати, здавалося, прагнули поразки, а не перемоги. Вони зневажали своїх командирів-аристократів, а ті, своєю чергою, відплачували воякам ненавистю. Та попри всю жорстокість поводження командирів із простими легіонерами це протистояння вже вкорінилося так глибоко, що солдати діяли нарочито ліниво та неохоче геть в усьому. Їм наказували швидко йти в наступ — вони сповільнювали рух, наказували працювати — вони байдикували. То було військо віслюків, яким керували леви!

Коли їх шикували у бойовий порядок, вони тікали від вольсків під захист своїх таборів. Вони відмовлялися битися, доки не бачили, що ворог підступив безпосередньо під їхні укріплення й рубає на шматки задніх, тих, хто не встиг добігти до табору. Це примушувало їх нарешті починати битися та в останню хвилину відкидати ворога від стін. Катастрофи не ставалося, та було очевидно, що єдина турбота римських солдатів — захищати власний табір. Легіонерів аж ніяк не турбувало, що таким поводженням вони