Панас Мирний - Повiя

вiн такий - швидше своїм поступиться, нiж у другого посяде. Мати, розсердившись, було, каже: "Що ти за чоловiк? ти - макуха! свого не одстоїш!" А вiн їй: "Од скаженого поли врiж та тiкай!" I такий вiн Завжди був; i п'яний - мерщiй уляжеться спати, не так, як другi: на копiйку вип'є, а прийде додому - усе догори дном переверне… I от тепер його немає… "Де вiн? Чи чує вiн наше бiдкання за ним, чи баче нашi сльози?.. Душа, кажуть, з дев'ятого дня лiтає по свiту - може, i його душа тепер мiж нами?" Як би вона бажала побачити його душу, побалакати з нею!.. Розпитати, чи i на тому свiтi однаково, як i на сьому?.. Кажуть - смерть усiх рiвняє; кажуть - на тiм свiтi усе навпаки: тут було голодно й холодно, там - ситно й тепло; тут ти скнiв душею, там - радiтимеш серцем; тут мужикував, там - пануватимеш… То оце батько панує?.. Бажала б вона побачити батька паном… Вона попрохала б у його й собi панування. Або - цур йому! воно таке нещире та горде - тiльки душу загубиш; краще хай на тому свiтi… А на сьому? Трошки б бiльше достаткiв, нiж є, та одежинку б празникову: а то i на будень, i на свято - та все одна! Чоботи новi б, сережки срiбнi - такi, як вона бачила у Марини, їло в мiстi служе, коли та навiдувалася додому. Добре б було i перстень до серег мати, теж срiбний, i по руцi, а не такий, як у Горпини, - i срiбний, та здоровий, як каблучка: щоб надiти - прийшлося прядивом пiдмотати…

I пiшла молода Христина думка перелiчувати однi за другими недостачi, пiшла викладати свої таємнi бажання: невеличкi вони, страх невеличкi, та й їх немає, - i серце нудьгує, що тепер за батьковою смертю нiколи їй того не прийдеться добути.

Що ж думає Прiська, забившись на пiч i обхопивши свою голову обома руками? їй привиджується тепер її давнє - її доля, її гiрка доля, що гонила по бiлому свiту, поти не прибила до Мар'янiвки… Вона - козача дочка, малою зосталася вiд батька та матерi: пiд холеру вони полягли… i родичi, якi були, померли, i вона зосталася… зосталася у чужих людей, пасла громадськi гуси, пасла свинi, телята, поти побiльшала. А там - знову служба, служба на чужих людей, тiльки не на себе. Служила вона по своїх, служила по жидах, служила й по купцях… Удова-купчиха прийняла її наостанку за хлiб та одежу, ради того об'їзду, який щороку робила. Багатiй i ще не старiй, їй не сидiлося у рiдному мiсцi, i вона вешталася по Харкову, Києву, Адесу. Прiська, як вiрна слуга-наймичка, їздила всюди за нею розчiсувати та прибирати свою господиню. Раз зiбралися в Київ. Перед виїздом Прiсьцi щось усе нездужалося; болiли руки, болiли ноги, болiла голова - так що й на свiт важко було дивитися. Отже прийшлося їхати. Добралися до Мар'янiвки - i Прiська зовсiм злягла… Що далi було - вона нiчого не знає; опам'ятувалась уже у хатi Грицька Супруна. Вiн тодi був за прикажчика у пана, i її кинула там господиня, бо так наказав управитель-нiмець. Вичунявши, вона все дожидала господинi, що ось же над'їде i вiзьме її з собою. Та, видно, господиня не дуже побивалася за нею, бо щось довго не верталася. Прiська хотiла найнятись у кого з козакiв; та Грицько не пустив - одслужи перше той хлiб, що, лежачи, переїла! Прiська Зосталася. Там вона i з Пилипом стрiлася: вiн був за робiтника у прикажчика. Одна доля, одно лихо людей докупи зводить… Грицько такий сердитий, крикливий; жiнка його Хiвря - така уїдлива: тiльки й чуєш, як Хiвря лав Прiську або Грицько кричить на Пилипа… Наймичка i крiпак зiйшлися якось, скаржачись одно другому на свою долю. Прiська при тому запримiтила, шо у Пилипа i очi карi, i вуса шовковi. Пилиповi теж кинулась у вiчi Прiсьчина постать струнка, її норов тихий, її голос любий… Частiше та частiше вони почали сходитись. Оце, дивись, Пилип товар погнав до водопою, а Прiська - хвiть вiдра! - i собi побiгла по воду… Або кинеться Прiська за топливом в огород, а Пилип уже тут i вродився!.. Уже Прiсьцi i одбуток вийшов, а Прiська все не йде вiд Грицька з двору i все бiльше та бiльше жалiється Пилиповi, яка Хiвря сердита. Одного разу збiглися вони уночi в садку пiд яблунею. Пилип яблука стерiг, а Прiська… чого Прiська тут опинилася? - i досi не знає, а може, й забулося… Не забулося тiльки Прiсьцi, як тiї ночi цiлував Пилип i без того її гаряче лице, як клявся, що вiн її кохає i довiку буде кохати; як обiцявся, що, тiльки вони поберуться, вiн вибудує нову хату, i як вони заживуть своїм господарством. Прiська не згоджувалася, бо Пилип крiпак. "Хiба крiпаки не люди? - спитав вiн. - I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею…" Подумала Прiська, погадала: за нею її сирiтська доля - гола, боса й простоволоса, а попереду… нужда та недостачi, довiчна робота на чужих, довiчна праця… Добре ж, поки здоров'я, поки сила служе; а як занедужа, от як недавно трапилося? Без роду, без пристановища - хоч пiд тином складай руки. Правду Пилип каже: i крiпаки живуть на землi, а не пiд землею… I вона згодилася. Пiшли до управителя, а управитель не тiльки не заборонив, а ще й похвалив за те, що вона не злякалася крiпацтва. Казав, що то, може, у других панiв крiпацтво страшне, а в їх… вiн i хату нову обiцяє, i город, i поля на нове господарство. У першу недiлю вони й побралися. Хоч управитель i збрехав, надававши таких обiцянок, та хiба не все рiвно Прiсьцi робити? Що робила купцям, жидам, то тепер - на пана: уїжджена коняка везе, не зупиняючись. Та й управитель таки не зовсiм збрехав: хоч не дав вiн городу й нової хати, зате велiв жити сусiдами з Грицьком; все ж у їх своє господапство. Грицько, правда, лається: де не вiзьметься яке ледаща, i а ги-о-ги на шию! Хiвря славить Прiську на всю Мар'янiвку: i сяка, i така, i нетiпанка, i нечепуруха!.. Та сiлькiсь: нi Пилиповi, нi Прiсьцi не привикати до лайки. Живуть вони собi удвох тихо та мирно… Через рiк уродився їм син Iвась,